Дівчина сиділа на лавочці біля автовокзалу, чекаючи до самого вечора. Вона вже сходила до кулінарії, купила собі смачне печиво та пляшку лимонаду. У дівчини була книга, тож час мав пролетіти швидко.

Щось прошипів гучномовець і затих, дівчина вловила начебто знайому назву, але не зрозуміла, що таке.

— Тетянко? Ти ж Тетянка, Ориськи Корнілової онучка?

— Так, — дівчина дивиться на старенького, а потім впізнає його і широко посміхається, — Дідусь Федір, ви чи що?

— Та не впізнала? Автобус, та й той, бачиш, зламався. Давай, доню, якось добиратися. Ти ж до бабусі з дідом у село?

— Так, а що робити, дідусю Федю?

— Ну що, ці, Калинівські, вони на іншому, що через їхнє село проходить, поїдуть, а нам із тобою потім ще пʼять кіломентрів полями пройти треба. Ходімо, дитинко, з будівельниками поїдемо.

— З якими будівельниками? — злякалася Тетяна.

— Та не бійся, у нас у селі працюють, фермерське господарство будують. Ми з тобою зараз знайдемо, як поїхати, не бійся, дід Федір ще міцний, так що ходімо.

Дідусь спритно підхопив валізу і сумку Тетяни і попрямував убік від вокзалу.

— А я дивлюся, чи то ти, чи ні. На маму дуже схожа. Мама ж твоя з сином моїм, Грицьком, нерозлийвода були. Ми ж з Орисею думали, одружаться, вдома залишаться. Аж ні… «Ми, — кажуть, — як брат із сестрою», ось так… Мама ж твоя як? Добре живе?

— Добре, дідусю.

— Ну так, ну так. Грицько-паразит і очей не показує. Сім’я у нього там, десь у Польщі, а як тут батько з матір’ю його – і не хвилює. Вишле грошей. Куди? На що нам? Складаємо зі старою, потім йому ж і дістанеться. Ми онуків, Тетянко, онуків бачили пару разів у житті, е-е-ех…

Тетяні дуже шкода старенького.

«Ось же Грицько! — думає вона. — Дорослий чоловік, невже не розуміє, стареньким тепло людське потрібне, а не якісь там гроші?»

— Маленькими були, онучата, то листи писали. Все з бабою зберігаємо: листівки, малюнки – все зберігаємо, фотографії. А теж повиростали – і все… Дивимося на людей, Тетянко, ну які щасливі, які… ех… А ми? Як байбаки, удвох.

Казав старій: «Давай діток заведемо побільше», так ні… «Навіщо вони, мовляв, ось Грицько є».

Еххх… Та не могла вона, Тетянко, Віра моя, дітей більше мати. Це вже я так, бідкаюся… Не доношувала, застудилася в тяжкі роки… Ох, хоч Грицька Господь послав нам, виносила, виходили.

Якраз з мамою твоєю, Валентиною, ровесники. Валя ж, мама у тебе?

— Ага.

— Ну ось, а ми ж так і думали, одружаться, онуки будуть свої, спільні, аж ні… сусідами ж живемо усе життя. Я твою бабцю ще маленькою пам’ятаю, але я то старший за них усіх, молодих.

І своєї Вірочки, і діда твого, Василя, і бабусі. Я то вже махорку у діда крав, та димів у лісочку, а вони ще цицю у мамів смоктали, на сінокосі… Ось так, Тетянко, життя то раз – і пролетіло.

От тільки лазив Федько по деревах, сорочині гнізда руйнував, а озирнутися не встиг… як того й дивись, щоб сорока гнізда на голові не звила. Вже немає в живих ні діда мого, ні батька з матір’ю, ровесники вже давно там…

Я ось, Тетянко, рухаюся потихеньку… Жду все, може, Грицько приїде, та онучат привезе… Охо-хо, онучко, а могла ж і моєю онучкою бути, могла… Але ні, кажуть, ми наче брат із сестрою…

Ну ось, прийшли, Тетянко… прийшли… Стій, зараз дідусь Федір все дізнається.

Старенький спритно затупотів уздовж паркану, озирнувся, хитро підморгнув дівчині, відсунув дошку в паркані і зник у прорізі.

Через три хвилини так само виліз, підійшов до Тетянки, підхопив валізу з сумкою і затупотів далі. На розі їх підхопив вантажний автомобіль, за кермом сидів веселий, усміхнений водій.

Чоловік усю дорогу їх розважав, намагаючись втягнути в розмову Тетяну, але та була мовчазна й замислена.

— А що, дідусю, онучка у тебе така серйозна?

— Та ось така вона у мене, Тетянка моя. Лікарем буде, розумниця та красуня.

— А що, дідусю, віддаси онучку за мене?

— Дивись ти… віддаси… Їй ще вчитися треба, на чужий коровай рота не роззявляй!

Так з жартами та примовками добралися до села.

— Приходьте на танці, дівчино.

— Ні, — каже Тетяна, — дідусь не відпустить.

— То ви з дідом приходьте…

Засміялася Тетяна і поспішила слідом за своїм попутником.

— Дідусю Федір.

— Га? Що, мила?

— Я не вчуся на лікаря.

— Та на вчителя, чи що?

— Ні, я журналістом буду.

— Як це? А як же? Дівчата хіба бувають журналістами тими? Для дівчат найкраща професія: або лікар, або вчитель…

— Ну ось так, — сміється Тетяна.

— От тобі, бабусю, і справи! А я думав, що ти лікар, от, думаю, пощастило Орисі — свій лікар.

— Це брат мій двоюрідний, Борис, він на лікаря вчиться.

— О, як… Ну ти що, Боже милостивий, що робиться… Треба чоловікові на тракторі їздити, а він лікарем буде… ох… Ну ось, прийшли. Ти, це, забігай у гості, Тетянко.

— Забіжу, — пообіцяла Тетяна.

Тетяна дійсно забігла, слухала уважно і дідуся Федора, і бабусю Віру, розглядала фотографії Грицька, його дружини Ольги та трьох онучат, слухала розповіді з його дитинства.

***

Рівно через рік Тетяна сидить на лавочці, неподалік від автовокзалу, слухає радіо, що чмихає.

Що знову? А, ні… Точно… знову зламався автобус. І що робити? Дідуся Федора немає… Ох ти… Доїхати з Калинівськими? А там полями?

— Тетянко, а ж як знав, іди, Володю, іди сюди, Тетянку заберемо зараз. Тетяно, це ж онучок, Володя, Гриця син, на літо залишили, чотирнадцять років хлопцеві, це Грицька молодший, — тараторить старенький, хлопчик ніяковіє, Тетяна посміхається.

— Тетянко, ти ж поїхала тоді, ра-а-аз, машина під’їхала, та й будинком твоїм помилилися — стареньким у вікна світять… Грицько з сім’єю, ну ти треба ж! Віра аж упала моя…

Ну, двадцять років не був… А тут… на автівці, Тетянко, прикотив — от, як… Володі так сподобалося, що залишився тут на літо, а потім ми з бабусею відправимо його автобусом до самого дому з міста… Стійте тут, діти, зараз дідусь Федір знайде транспорт…

Стоять.

— Дякую вам, Тетяно, — ніяковіючи, каже хлопчисько.

— Мені то за що?

— Це ж ви батькові листа написали… Він півночі плакав, я сам бачив. А потім… мама запропонувала йому поїхати, всім разом.

Я не скажу дідусеві з бабусею, не переживайте. Я теж хочу журналістом бути, як ви… Тільки це, дідусеві не кажіть… Він думає, що я виросту і комбайнером стану…

— Добре, — сміється Тетянка.

— Красива у тебе онучка, дідусю. Мовчазна тільки, — каже водій якого знайшов дід.

— Вона у мене серйозна, журналістом буде.

— О, як…

— Так, а онук комбайнером, ось!

Посміхаються Тетяна з Володею, тихонько штовхають одне одного в бік.

— Гаразд, майбутній колего, — шепоче Тетяна, прощаючись з Володею, — побачимося ще.

***

І втретє сидить Тетяна на лавочці, слухає шиплячий репродуктор.

— Ні-і-і, тільки не це…

— О, Тетянко…

— Дідусю, що знову?

— Ні-і-і, у нас тепер новий автобус ходить, як годинник працює, ходімо, Тетянко… А у мене ж тепер онучка гостює, Оленка… Он вона стоїть, — показав дідусь на дівчину приблизно Тетяниного віку.

— От, дівчата, сестрами могли стати. Оленка на вчителя вчиться — сама жіноча професія, от, як. Ну, цей, журналіст теж добре.

Познайомилися дівчата і подружилися.

***

Давно вже Тетяна з Оленкою не дівчата, давно вже вони у віці своїх бабусь і дідусів, а все дружать між собою, та дідуся Федора згадують.

— Прудкий був старенький, твій дідусь Федір…

— Так, Тетяно, знаєш, батько все життя тобі дякував за того листа.

Адже ти не лаялася, не докоряла, а просто описала один день життя наших стареньких, наших забутих стареньких.

Як батько плакав, якими словами себе називав. І мама, і ми теж, чого вже там гріха таїти…

— Відкупляюсь грошима, — плакав батько, — думаю, живуть старенькі, ні в чому не потребують, а вони… Я один у них, негідник я…

Ось так-то, Тетянко, допомогла ти батькові нашому, розтопила його серце, все життя дякував тобі, Тетяно…

— Дідусь Федір питав мене, чи не я бува Грицькові щось натякнула? Я чесно йому в очі дивилася: ні, мовляв, дідусю, як можна… невже я в чужу сім’ю полізу, та й адреси немає.

— Адресу я на листівці побачила…

— Так, ось так один лист повністю змінив життя нашої сім’ї. Усе життя вдячні ми тобі, Тетянко. Чому так було? Чому батько не хотів приїжджати?

Може, правда, було ніколи, робота, сім’я… а може, якась інша причина. Не знаємо ми, але головне, що старенькі наші в любові і теплі від рідних душ доживали свої дні. Не можна забувати стареньких, не можна.

Я на Фейсбук заглядаю завжди, тому що у мене там дорослі родичі, вони надсилають листівки. Я дзвоню дружині свого батька, з якою він прожив багато років, тому що вона подарувала мені брата…

Не можна їх залишати одних, бо не знаємо самі, якими будемо і що нас чекає. Діти бачать наше ставлення до дорослих родичів, потім так само ставитимуться до нас.

Ця розповідь — це зворушлива ода родинним зв’язкам, взаємодопомозі та цінності живого спілкування, що так часто губиться у вирі буденних справ.

Вона нагадує, що навіть маленький вчинок доброти може змінити життя цілої родини, а щира турбота про старших повертається сторицею.

Чи є у вас схожі історії про те, як несподівані зустрічі чи, здавалося б, незначні події впливали на долі людей і цілих родин?