-Ну, ну, ну, не плач. Долю на коні не обскачеш. Твоє від тебе не втече. А коли піде, то, значить, не твоє було, – Ганна Василівна ласкаво погладила внучку по голові.

-Ой, бабусю, я ж його так люблю, а він… – Ірина схлипнула не договоривши. Їй було всього лише вісімнадцять років.

Максим був її першим коханням. Вони дружили ще з восьмого класу. А вчора Максим сказав, що покохав іншу. У вісімнадцять років це дуже тяжко.

Ганна Василівна розуміла це і намагалася зараз втішити свою Іринку. Так склалося, що коли Іринка була маленькою, батьки її дуже багато працювали, вихованням онучки займалася переважно бабуся. Тому Ірина звикла ділитися з бабусею найпотаємнішим.

До неї першою вона і прийшла, після того, як Максим навіть не став її, Ірину, слухати, та втім, що вона могла сказати.

-А чи розповідала я тобі про нас із дідусем? – Ганна Василівна задумливо подивилася на чорно-білу фотографію, на якій усміхалася сама Ганна Василівна, тільки набагато молодша, красивий молодий чоловік і смішний лопоухий хлопчик – Іринин батько.

-Ні. – Ірина одразу пожвавішала і перестала хлюпати носом.

-А ось давай, я тобі чайку піділлю, ти пий, а я розповім. Молода я була зовсім, коли на завод пішла на роботу. А дідусь твій – Ілля Іванович – майстром уже в цеху працював.

Наглядав за мною спочатку, навчав, допомагав. Спокійний такий, добрий, терплячий, та й красень який. Так і тяглася до нього. Та хіба виду подаси, незручно. От і зітхала по ньому потай.

А потім він якось навесні сам мене запросив у кіно. Як я зраділа. Після сеансу пішли прогулятися набережною. Ідемо, розмовляємо і тут мені Ілля зізнався, що відразу я йому сподобалася. Серце в мене так і закалатало.

А він продовжує, мовляв, не так усе просто. Батько строгих правил у нього і давно вже засватав йому дочку друга. І що весілля має бути ось-ось. Наречена закохана в нього, а в Іллі серце до неї не лежить.

Але якщо я почуття у відповідь до нього відчуваю, то піде він поперек всіх, розірве заручини і будь що буде.

І ось тут, Ірочко, задумалася я. Адже не тільки наречену образить, а й батька. Погано це, не приймуть мене в сім’ю потім все одно. Та й від Іллі відвернуться, як йому потім буде?

Помовчала я з хвилину, та й говорю:

«Ні, не подобаєшся ти мені, поважаю як наставника, от і погодилася в кіно йти».

Який смуток в очах його відбився і не передати. Не витримала я, розвернулася, та додому швидше. Проплакала всю ніч, а на ранок звільнилася. Не змогла б я більше з ним працювати…

Три роки Іллю свого забути не могла. Ночами в подушку плакала. Залицялися до мене інші, пробували, та я всім відмовляла.

Потім хлопець один почав ходити за мною. Видний такий, веселий. Ну що ж, думаю, хлопець хороший, не сто років мені ж одній кукувати. Стерпиться, злюбиться.

Погодилася заміж за нього піти. Миколою звали. Переїхали ми до іншого міста, по його роботі. Три роки минуло, та тільки не злюбилося, та й терпіти сили не було.

Зовсім іншою людиною виявився – суворий, щось не по його – у крик, сварка, та й гуляв часто. І якось я не витримала. Валізи зібрала і назад додому.

Їду і думаю, як батькам у вічі дивитися, та люди що скажуть?

Не прийнято тоді розлучатися було, ганьба. Виходжу на станції з валізкою своєю і носа до носа з Іллею своїм зіткнулася. Він друга проводжав.

Я своїм очам не повірила, а Ілля схопив мене за руки, зрадів. Потім уже коли розговорилися, розповів, як переживав сильно, що я з заводу пішла. Та шукати не наважувався, раз я йому так грубо відмовила.

Зіграли весілля вони з нареченою. Та недовго прожили, заслабла вона. За чотири роки її не стало. Діток не нажили також. Ось потім уже наважився все-таки мене розшукати. Не міг забути.

Дізнався, через знайомих, що я поїхала з чоловіком до іншого міста. Ну що ж, робити нічого. І тут така зустріч. Та й я про себе розповіла. А він мені:

-Бачиш, яка вона доля, Ганнусю, назад звела нас, – а в самого усмішка на все обличчя.

Ось воно як буває. Саме все по місцях стало. Стільки років душа в душу прожили. Ось уже два роки, як його немає, а я і зараз відчуваю, поряд він допомагає, підтримує.

Спочатку важко зовсім без нього було, думала, як би і мене Бог скоріше прибрав. Та хто ж тебе, д*рненьку розуму вчити буде? Поживемо ще. Твоїх діток ще няньчити буду.

Ганна Василівна посміхнулася Ірині. Ірина підскочила і міцно обійняла бабусю.

-Дурниці якісь, знайшла через що плакати, – промайнуло в неї в голові.