Одного ранку Наталя Іванівна різко захотіла заміж. Ось 22 роки після розлучення не хотіла, колишній чоловік за 15 років шлюбу примудрився на практиці довести їй, що добру справу шлюбом не назвуть. Жила тепер собі у своє задоволення. Працювала, захоплювалася вишивкою, виховувала котів, періодично котів ховала, заводила нових котів і заміж не хотіла.

Перші десять років після розлучення з’являлися якісь чоловʼяги, як про себе називала їх Наталя Іванівна. Чоловʼяги їли її борщ, невміло якось любили її і періодично штовхали її кота. Борщу їй було не шкода, кота теж, бо було за що, а от недолугі любовні ігри вона переживала важко, бо з колишнім чоловіком якраз це було чудово.

Тож через десять років Наталя Іванівна вирішила, що все, досить з неї, вона вибуває з цих статевих перегонів. Нехай і не переможцем, але вже гаразд.

І життя відразу стало простішим. Навколишні, звісно, доканювали її розмовами на кшталт: «кожній жінці потрібен чоловік», «треба ж дитинку хоч для себе», але згодом відстали.

І ось настала пенсія. І чомусь одного разу на пенсії Наталя Іванівна зрозуміла, що їй терміново потрібен чоловік. Прям прокинулася і зрозуміла, що готова до заміжжя і жадає його, сил немає як. Подумки перебрала в голові всіх можливих кандидатів із ближнього оточення і зрозуміла, що справа погана.

Гідних немає. Наталя Іванівна вирішила не сумувати і розробити план. Вона пірнула у всесвітню павутину, і за кілька годин на світ зʼявився план, що складався з кількох пунктів.

План був записаний акуратним почерком у пошарпаний блакитний блокнот. Він вмістився якраз між рецептом «мариновані огірки від Катерини Степанівни» і переліком вправ із назвою «йога для шиї».
План мав такий вигляд: 1. Шахісти. 2. Моржі. 3. Скандинавська ходьба.

Наталя Іванівна дуже сподівалася на удачу. Вона вирішила часу дарма не гаяти і почати здійснювати план прямо сьогодні.

Вбравшись у все найошатніше, Наталя Іванівна вирушила до місцевого шахового клубу, добре, що він розташовувався недалеко від будинку. На вулиці світило сонце, сніг хрустів під ногами, за спиною вона відчувала крила. У вітрині магазину, що відокремлював шаховий клуб від її будинку, відбивалася немолода, велика доглянута пані в каракулевій шубці й блакитному, у колір очей, береті.

— А я ще дуже навіть нічого, – зазначила про себе Наталія Іванівна.

— Аби на кого погоджуватися не буду. Я гідна кращого. Я найкрасивіша немолода леді в нашому районі, тому розглядатиму тільки високого, з кучерями, квартирою і машиною. І щоб зуби були всі і пенсія велика, – подумала вона, і з гідністю, притаманною тільки коронованим особам, відчинила двері до шахового клубу нашого району, готова викликати фурор у групі шахістів «кому за 60».

Фурору не вийшло. Її ніхто не помітив, точніше на неї підняли очі і тут же їх опустили. Фігури на шаховій дошці дідусям були куди цікавішими, ніж пані, що увійшла. Дідусі захоплено грали в шахи, точніше одні грали, а інші дивилися на тих, хто грає, і кричали.

Вірніше кричав в основному один невисокого зросту лисий дідусь, років під сімдесят.

«Петре Пилиповичу! Ти шельмуєш. Ти поцупив пішака в Івана Миколайовича! І не соромно тобі», – кричав дідусь біля одного столу. Потім він жваво перебігав до іншого столу і кричав уже там: «Мат!». За секунду біля третього столу він уже дивився трагічно на шахову дошку, і заламуючи рученята шепотів: «Куди ж ти конем! Коня побережи, дурень».

«Господи! Який суєтливий дрібний дідок. Аж в очах від нього рябить», – подумала Наталя Іванівна і занесла подумки до списку переваг претендентів.

Дідок помітив її і кинувся їй на зустріч. «Пані! Пані! Здрастуйте! Ви до нас! Ви хочете навчатися цієї прекрасної стародавньої гри? Або готові просто зараз вразити нас своєю майстерністю? Ми всі в увазі! Нам тут так потрібні панянки. У нас така дама тут була. Катерина Степанівна її звали, на Вишневому провулку жила, не знали таку? Ах, як вона грала! Як вона грала! Вогонь жінка була, ух! Ах! Королева була, шкода поховали ми її недавно. Усім клубом плакали. Будете нашою новою королевою? Ви молодші будете, а значить довше протягнете,» – кричав дідок.

— «Відчепіться, чоловіче, я тут знайомого шукаю», – сказала Наталя Іванівна, роздивляючись шахістів.
Нікого високого, кучерявого з машиною і пенсією підвищеною не спостерігалося.

«А давайте я допоможу вам роздягнутися, пані! А мене Йосипом звуть, а вас як кличуть? Ах, які у вас, пані, оченята! Чарівні очі, зачарували ви мене. До речі, я самотній. А чи знаєте ви пані, що в стародавній Індії була гра чатуранга, а перси її поцупили, назвали шатранж і, додавши швидкості, винайшли шахи! Ах, ці стародавні перси, такі витівники були. Усе найкраще в сусідів тирили!» – кричав дідок і намагався зняти з Наталії Іванівни шубу.

Наталя Іванова, будучи на голову вищою за дідка, відбивала шубу і задкувала до виходу. «Я пішла! Мені ніколи. Я потім прийду», – шепотіла вона, відкриваючи рятівні двері назовні, туди, де не було настирливого коротуна.
Розчаровано йдучи додому, вона збільшила список обов’язкових переваг ще одним важливим пунктом: «не зануда».

«Ну нічого, не засмучуйся, у мене ще в запасі група любителів скандинавської ходьби і моржі. Ось там ми і зустрінемо його! Високого, кучерявого, з підвищеною пенсією і не зануду! Ну а шахісти, що від них чекати?! Усі напівдохлі, і Йосип цей напівдурний», – заспокоювала себе Наталя Іванівна, заходячи додому.

Наступного ранку вона вирушила до річки, де базувався місцевий клуб здоров’я моржів. Ні, вона не збиралася ні обливатися холодною водою, ні пірнати в ополонку. Але саме там, на думку всесвітньої павутини, водилися міцні та здорові дідусі. «Я тільки подивлюся», подумала вона, а там видно буде. Двері клубу несподівано виявилися зачиненими, проте з боку річки було видно, що хтось хлюпається в ополонці. Точніше було не видно, а скоріше чутно. «Ох! Ух, добре-то як», кричав якийсь до болю знайомий голос.

Підійшовши ближче, Наталя Іванівна впізнала в мокрому дідусеві, який виліз з ополонки, вчорашнього Йосипа з шахового клубу. Мокрий, червоний, у трусах забарвлення слонової кістки, він ще менше був схожий на «чоловіка мрії». «Знову ти», подумала жінка, балакучість і приставучість шахіста Йосипа, спробувала ретируватися. Але їй це не вдалося.

«Пані, пані, а я Вас упізнав. Вирішили здоров’ям зайнятися? Пам’ятаєте, я Йосип, ну, з клубу. А Ви хочете стати моржихою? Похвально, похвально! Це дуже добре, а то нас тут троє залишилося! Та двоє з тиском злягли. А пані в нас була, Катерина Степанівна.

Так пірнала, так пірнала, мужики рот розкривали. Та ось пішла з життя нещодавно, але я про неї вчора розповідав, а ось ви могли б нам її замінити», – кричав мокрий шахіст Йосип, і Наталі Іванівні здавалося, що він її зараз наздожене і почне просто так, мокрим, із нею обійматися. «Чоловіче, я  помилилася, мені не до вас» закричала Наталя Іванівна і побігла в бік зупинки, сподіваючись, що Йосипу вистачить розуму голим за нею не бігти.

Прийшовши додому Наталя Іванівна геть засмутилася, оскільки, окрім активного Йосипа, схоже, нікого в окрузі, хто б нею цікавився, не залишилося, а Йосип був зовсім не те.

Наступного ранку вона прокинулася і, одягнувшись у все спортивне, вирушила на стадіон, де зранку щовівторка крокували, спираючись на палиці, члени секції скандинавської ходьби «кому за 60». Яке ж було її здивування, коли вона зрозуміла, що в секції всі поголовно жінки. Ну, хоч оздоровлюся, вирішила Наталя Іванівна, і приречено спершись на палиці, прилаштувалася до спортсменок, які йшли гуськом. Хтось прилаштувався за нею.

«Ух, добре! Ах, добре!» – почула Наталя Іванівна знайомий голос і застогнала. Судячи з усього, прямо за нею, спираючись на палиці, йшов шахіст і морж Йосип. «Напевно, у мене вже просто галюцинації або це насправді знову ти!», – подумала Наталя Іванівна і обернулася. Але ні, це не було галюцинацією, це був він! Йосип посміхався в усі зуби, що залишилися: «Пані, мені здається, ви мене переслідуєте!».
«Зараз, прям! Це ви всюди!», – сказала Наталя Іванівна і прискорила крок.

Судячи з тупоту позаду, Йосип теж прискорив крок. «А ви молодець, пані, ви молодець, це в нашому віці важко. Але кілька місяців скандинавської ходьби, і ви прийдете у форму! Ось Катерина Степанівна минулого року, ну пам’ятаєте, я про неї Вам уже розповідав, ну та, якої вже немає, 15 кіло скинула зі скандинавськими палицями», – радісно бубонів Йосип.

«Та що це таке!», – подумала Наталя Іванівна, і, повернувшись, щоб усе йому сказати, якось невдало зачепившись своєю палицею за палицю Йосипа, впала просто на нього.

«Ну ось, пані, ось ви мене і спіймали! Ловили, ловили і ось нарешті спіймали!», – сказав похований під Наталією Іванівною Йосип. «А в нього гарні очі і високе розумне чоло», подумала Наталя Іванівна, несподівано для себе.
За півтори години в місцевому травмпункті сиділи двоє: маленький лисий Йосип із переломом лівої руки і скуйовджена Наталя Іванівна з переломом правої руки. Йосип приречено мовчав.

«Ну, давайте знайомитися. Вас звати Йосип, це я вже знаю. А мене звати Наталя. Нам тут ще цілу годину сидіти.
Розкажіть що-небудь, тільки не про Катерину Степанівну, а то я про її героїчне життя і трагічну кончину знаю, мені здається, все», – сказала зі сміхом Наталя Іванівна і простягнула Йосипу здорову руку, що залишилася.

Йосип руку поцілував і з абсолютно щасливим виглядом сказав: «Ну тоді слухайте, самі напросилися. Дозвольте ще раз представитися. Йосип, у минулому вчитель. У теперішньому – активний самотній пенсіонер…».

Через кілька місяців Наталя Іванівна варила борщ і дивилася у вікно.

Вона поспішала, ось-ось мав повернутися з шахового клубу її чоловік, її балакучий Йосип.

КІНЕЦЬ.