Микола так втомився від гулянок, від одноденних стосунків, від нескінченних побачень, що, коли познайомився з простою, веселою і розумною Марією, зрозумів – це те саме.

Вони сходили в кав’ярню, послухали вуличних музикантів, поговорили про його кар’єрні успіхи та про її любов до сучасної поезії, а коли дізналися, що обидва надають перевагу олів’є, зрозуміли: треба рухатися далі.

Місцем стрімкого розвитку стосунків було обрано квартиру Марії, куди вона покликала його на вечерю. Коля вдягнув найкращу сорочку, поголився, вивчив якісь дивні вірші одного з улюблених поетів Марії, купив квіти і червоне.

Він ішов у гості окрилений і абсолютно розкутий. Микола знав, що сьогодні буде цікаво. Його самовпевненості міг би позаздрити будь-який кіт, що підходить до своєї миски по п’ятнадцять разів на день. Вечір ще не розпочався, а вже все було продумано до дрібниць і передбачувано – все, окрім фрази: “Добрий вечір, мене звати Степан. Мама в душі, проходьте”.

Спочатку Коля подумав, що він помилився квартирою, але коли Степан голосно й кумедно чхнув, не відчинивши рота й затиснувши ніс пальцями, точнісінько як це робила Марійка, сумнівів у правильності адреси не залишилося. Настрій у Миколи стрімко почав летіти в прірву, напій – киснути, а квіти – в’янути.

Коля зайшов усередину і, побачивши кросівки Степана, охнув. Він міг би взути їх просто на свої туфлі, і все одно вони були б йому на виріст.

Сама Марія була синові мало не по пояс. Микола раптом подумав, що дуже шкода, що жінки не вміють так чинити із золотом. Дав їй каблучку, а через десять років у тебе в руках уже обруч (непогане вкладення).

Розмірковуючи, він пройшов на кухню, де вже був накритий стіл, а Стьопа міняв фіранки без допомоги стільця.

– П’ять хвилин, і я виходжу! – почулося з душу.
Через п’ять разів по п’ять хвилин двері нарешті відчинилися, і Марія граціозно вийшла з душу у вечірній сукні та з макіяжем на сяючому обличчі. Побачивши кислу пику Колі, вона одразу зрозуміла, в чому річ, і хвилювання саме собою кудись зникло, а з ним – і весь романтичний настрій.

Мовчки поклавши собі й гостю їжі, вона сама розлила червоне і, не чекаючи на Миколу, почала їсти.

– Чому не сказала, що в тебе є дитина? – видавив із себе ображений Микола.

– Що, злякався причепа? – сумно усміхнулася Марія.

– Та це не причіп – це цілий вагонний склад.

– Великий, правда? Це він у папку. Той вищий за Стьопку. З голими руками на кабана ходив.

– А тепер він де?

– Гастролює. Разом із тим самим кабаном. Залишив нас заради великої сцени. Іноді пише листи. Щоправда, там такий почерк, що мені здається, що пише нам саме кабан, у якого совісті більше.

– А скільки йому? – кивнув Микола у бік стіни.

– Чотирнадцять, нещодавно паспорт забрав.

– Силою?

– Дуже смішно.

Далі їли мовчки. Розмова якось не клеїлася.
– Можна ще м’яса? – простягнув Коля тарілку.

– Подобається?

– Чесно, я в житті смачніше не їв. Що це?

– Баранина. М’ясо Стьопка готує.

– Ого, та в нього талант.

– Від тата дістався, разом із якоюсь давньою кухарською книжкою, набором ножів, спінінгів, човном і іншим.

– Човен? – ковтнув слину Микола.

– Так, у підвалі зберігається. Ну як зберігається, іноді буває там. Син – завзятий рибалка.

Тут у Марії завібрував телефон, і вона, вибачившись, пішла в кімнату, щоб відповісти.
“Час би збиратися додому”, – подумалося Миколі. Тут йому ловити було більше нічого.

– Слухай, тут така справа… – Марія повернулася на кухню вся якась схвильована. – Там на роботі в нас аварія. Ти не міг би зі Стьопою кілька годин посидіти?

– Я? Зі Стьопою? Навіщо? – сторопів Микола.

– Ну, він же неповнолітній, хіба мало що може трапитися. Зараз усякі люди по квартирах ходять…

– Боїшся, що його непомітно вкрадуть?

– Коротше, – змінила тон Марія, – я тобі заплачу і за втрачений вечір, і за послугу няньки, а потім більше жодного разу не зателефоную, домовилися?

– І що мені з ним робити?

– Ну не знаю, ви ж чоловіки, поспілкуйтеся там на ваші чоловічі теми, а я побігла.
Микола нічого не встиг відповісти, а Марія вже поскакала з дому в чому була.Він якийсь час посидів на кухні, використавши весь заряд на телефоні, потім доїв м’ясо,допив червоне, а Марія все не поверталася.
Дійшовши до дверей Стьопи, він почув знайомі звуки, що лунали з-за них.
“Не може бути”, – подумав Микола і постукав.
– Відчинено.

Микола обережно штовхнув двері й зайшов у дитячу. Перше, що потрапило йому на очі, була велика дерев’яна мішень із встромленими в неї ножами і стрілами. На стіні, до речі, дірок не спостерігалося – стрілець завжди влучав у ціль. На столі стояв вініловий програвач, а з колонки неголосно співав гурт, який Микола просто обожнював. Сам Стьопа сидів у кутку і налагоджував рибальські снасті.

Микола продовжив огляд кімнати. На шафі стояли кубки, зі стелі звисала боксерська груша, біля телевізора лежала нова ігрова приставка.

– Непогано тебе мамка утримує, – присвиснув Коля від заздрощів. Про таку кімнату не те що підліток, він сам завжди мріяв.

– Я влітку працюю, – відповів Стьопа, і Миколі раптом стало трохи соромно. Він уже уявив, як Марія намагається знайти бездонний гаманець для свого сина, а той, виявляється, цілком самодостатній.

– У тебе зарядки для телефону не буде? – запитав Коля, показуючи телефон.

– Біля залізниці лежить, – показав Стьопа рукою.

– Залізниця? – не вірячи своїм вухам, пробурмотів Микола, а коли повернувся і побачив справжній залізничний комплекс, забув як дихати.

– Ти сам зібрав? – запитав він тихо, щоб не злякати чарівну мить.

– Так. Докуповую потихеньку різні детальки, хочу зробити другий ярус і кілька мостів. Нещодавно коробка з новими рейками прийшла, все ніяк руки не дійдуть.
Коля відчував, як до голови й серця підступає жар.

– А можна запустити кружечок? – запитав він у Стьопи.

– Так, хвилину, – хлопець відклав снасті, встав на весь свій зріст і одним кроком перетнув кімнату.
***
Марія повернулася через годину. Вона була впевнена, що Микола вже пішов, і насамперед поспішила в кімнату сина, де застала цих двох, які збирали залізницю. Причому з першого погляду було важко визначити, хто з чоловіків старший.

– Миколо, тобі час додому, – покликала тихенько Марія.

– Ну мамо… Ой! – схопився з підлоги Микола. – Котра година?

– Пів на одинадцяту, – позіхнула втомлена Марія. – Завтра зранку я знову на работу, тож мені треба поспати.
Вона провела Миколу до дверей і, поцілувавши в щоку, простягнула гроші.

– Я в жінок грошей не беру, – гидливо подивився на неї Коля.

– Добре.Дякую, що пригледів за моїм причепом.
Коля коротко посміхнувся і пішов.
***
– Привіт, слухай, я б хотів зайти ще раз у гості, – зателефонував за кілька днів Микола.

– Ти знаєш, у мене тут на роботі зараз завал – не до стосунків, я завжди зайнята, та й остання наша зустріч…

– Ну а до Стьопки я можу зайти?

– До Стьопки? – спантеличено запитала Марія.

– Так. Може, посидіти з ним потрібно, наглянути за крихіткою?

– Ну, я навіть не знаю… Треба в нього запитати.

– А я йому вже написав. Він не проти. Я тут нову гру купив для його приставки, ми тихенько посидимо, а ти спокійно займешся своїми справами.

– Ну… добре, приходь сьогодні.
Цього ж вечора Микола прийшов у гості в зовсім іншому вигляді. Ніякої сорочки, парфумів, ніяких напоїв і безглуздих млосних поглядів. На ньому була вдягнена звичайна чорна футболка із зображенням улюбленого музичного гурту, на плечах висів рюкзак, набитий чіпсами і газованою водою, а на обличчі сяяла безглузда хлоп’яча посмішка.

– Тільки поводьтеся тихо – у мене скоро дзвінок по відеозв’язку на дві години, – Марія зустріла його в домашньому халаті, з тканинною маскою на обличчі та з цибулевим запахом із рота.

Микола кивнув і пройшов у дитячу.
Цього ж вечора Марія ледве розчепила Миколу і Стьопу, які щосили сперечалися про своє. Кожен із них азартно відстоював свою точку зору, і вони вже збиралися вирішувати питання п’ятигодинним кіномарафоном, але Марія змогла їх переконати, що вони обидва – жертви поганого смаку, і повела Колю до виходу.

– У суботу не забудь прикормку купити! – крикнув із кімнати Стьопа.

– Яку ще прикормку?

– Та ми на щуку йдемо. Я Стьопці сказав, що знаю один магазин, де класну прикормку продають. Так здорово, я тисячу років на риболовлі не був.

– Та ви, я дивлюся, друзі прям. А зі мною час не хочеш провести?

– Можеш піти з нами, бутербродів наріжеш.

– Та робити мені більше нічого. Гаразд, ідіть на свою риболовлю, – посміхнулася Марія, випроваджуючи Миколу. – Все одно в мене робота весь час з’їдає. А так хоч заняття дитині.
***
Минув місяць. Марія цілковито присвятила себе роботі, не в силах навіть впасти в напрямку романтики. Зате Коля і Стьопа провели цей час вельми продуктивно: добудували залізницю, з’їздили на риболовлю, поставили квас за старовинною книжкою Стьопки, яка йому дісталася у спадок.

Стьопка навчив Колю орієнтуватися в лісі, а Микола тим часом пояснив хлопцю основи флірту і допоміг своїми порадами запросити на побачення дівчину з паралельного класу. Усе йшло рівно і спокійно, поки одного вечора у двері не постукали так, що з натяжної стелі посипалися світильники.

Марія відчинила двері, на порозі стояв її колишній чоловік і батько Степана.

– Я все усвідомив, – сказав він, схиливши коліно. Навіть у такому положенні він був вищим за Марію на голову. – Грошей я накопичив, заберу вас зі Стьопкою в рідне село. Будемо жити в задоволення. Ти підеш із роботи. Ми із сином будемо на риболовлю ходити і на полювання.

– Хах! Ну ти гуморист. Десять років минуло, а він усвідомив. Кабан твій теж вирішив до сім’ї повернутися?

– Ні…Насправді мій контракт закінчився,і його не продовжили, – бурчав чоловік.

– Так ось у чому річ, – схрестила руки на грудях Марія. – Тебе просто кинули.

– Неважливо! Головне, що я тепер…
Він не договорив, бо в передпокій вийшов Микола в футболці Марії.

– Маріє, я твою футболку взяв, а то свою забруднив, поки ми зі Стьопою паровоз перефарбували…

– Господи, у цій квартирі хоч хто-небудь договорить фразу до кінця? – запитала Марія, дивлячись по черзі на чоловіків.

– Це хто? – запитав чоловік.

– Це… це… – розгубилася Марія, не знаючи, що робити.
Тут із кімнати вилетів Стьопка і швидким рухом заламав батькові руку, придавивши його до стіни так, що той завив.

– Це причіп! – прошипів Стьопа.

– Степане! Синку! Це я, тату! Який ще причіп? – пихтів чоловік.

– Звичайний причіп, який нам із мамою допомагає вивозити все, що ти нам із нею залишив.

– Але ж я вам нічого не залишав, – сказав чоловік і сам зрозумів сенс сказаних ним слів.
Микола з Марією тулилися один до одного в кутку, спостерігаючи цю боротьбу велетнів.

– Гаразд-гаразд, досить, – заскулив батько, і Стьопка нарешті послабив…

– А ти молодець. Дивлюся, весь у мене. Уже можна на кабана йти, – розминав чоловік руку. – Власне, так і пропоную зробити. Можу я хоча б завтра із сином на полювання сходити? Поспілкуватися, поговорити про згаяний час? Може, у нас вийде якось усе відновити? Я ж батько, а не хтось там, – дивився він в очі колишній дружині.

Марія розгубилася. Вона переводила погляд із колишнього чоловіка на Колю, не знаючи, що сказати.
– Так, я все розумію, – кивнув Микола і зібрався на вихід.

– Пробач…
***
Наступного дня батько і син пішли з самого ранку, а повернувся Стьопка додому пізно ввечері один.

– А де батько? – запитала розлючена Марія.

– Він пішов, – сказав той, роззуваючись.

– Як це – пішов? Ось так от узяв і просто пішов?

– Не зовсім, – похитав головою Стьопа. – Із кабаном пішов. Завантажив у причіп і поїхав. Довіз мене до міста і поїхав.

– Господи, яка ж я дурепа, – вдарила себе по лобі Марія. – Треба зателефонувати Миколі, – потягнулася вона за телефоном.

– Не потрібно, я щойно з ним попрощався. Він мене до будинку довіз. Завтра обіцяв зайти.

– Але ж ти телефон удома залишив! Звідки він знав, де тебе забирати?

– Сказав, що простежив за нами. Хотів переконатися, що все гаразд зі мною і з тобою.

– Так і сказав?

– Так. А ще сказав, що причепився до нас і вже навряд чи колись зможе відчепитися.