– Ну, не вбивайся ти так, Зіно! Може не все так погано! Може чоловік твій і не туди зовсім ходить, куди ти надумала. Га,Зіно?

Тоня простягла подрузі чергову серветку і зі співчуттям погладила по плечу, що здригається.

– Яка ганьба! Який сором! Двоє дітей, четверо онуків! І тут – таке!.. – голосила крізь ридання невтішна Зіна.

Обличчя її почервоніло і розпухло від сліз. Ще не чесане сиве волосся вибилося з-під світлої косинки.

Жінки сиділи на широкій лаві під розлогою старою грушею, яку Тоня дуже цінувала за солодкі соковиті плоди.

…Пів години тому до неї у двір вбігла біла, як крейда, подруга Зіна. Промовивши одне коротке слово «біда», жінка опустилася на лаву і гірко заплакала.

Переляканій Тоні довго не вдавалося домогтися від подруги виразної відповіді. Але нарешті Зіна розповіла, що трапилося.

– Так, давай послідовно! – Видихнула Антоніна і рішуче взяла справу у свої руки. – З чого ти взяла, що Віктор тобі зраджує? Мені потрібні тільки факти й нічого, крім фактів!

– Два тижні тому він сказав, що тепер спатиме один, в іншій кімнаті, – почала перераховувати свої докази Зіна, схлипуючи та шморгаючи розпухлим носом.

– Теж мені факт! – пирхнула Тоня. – Та в кожній другій родині чоловік із дружиною сплять у різних кімнатах! Мій Іван уже років з десять, як у кухні на дивані спить! Так хоч висипатися стали!

Але цей аргумент особливої ​​дії на пригнічену горем дружину враження не справив. Вона продовжила:

– Тиждень тому прокидаюсь серед ночі. Духота стоїть неможлива. Дай, думаю, постою біля віконця, повітрям подихаю. Світло вмикати не стала, щоб мошкара не налетіла. І бачу – виходить Вітя з дому та за хвіртку…

– Може, просто прогулятись людина вийшла! – взяла вона роль захисту обвинувачуваного. – Сама ж кажеш, ночі задушливі стоять!

– Так не до самого ж ранку! З мене в ту мить сон, як рукою зняло! Я так до перших півнів біля вікна й стояла, поки він не повернувся!

– І на другу ніч Віктор, дочекавшись півночі, пішов із дому. Він був упевнений, що зморена денними працями дружина давно спить.

Хоча стривожена Зіна стояла непоміченою біля вікна спорожнілої подружньої спальні та спостерігала за його нічними вилазками.

Зінаїда не наважувалася безпосередньо запитати чоловіка про його дивну поведінку. В глибині душі вона боялася почути страшне зізнання чоловіка.

Нічне чатування погано позначалися на її самопочутті та настрої. Віктор же, навпаки, був дуже квітучим, веселим і перебував у відмінному настрої.

Вдень він, як завжди, йшов на роботу. Повертався ввечері й, посилаючись на втому, рано йшов до своєї кімнати відпочивати.

Не в змозі більше мучитися здогадками, Зіна зважилася простежити за чоловіком і з’ясувати мету його нічних «прогулянок». …

У світлі повного місяця вона бачила попереду його постать. Не поспішаючи й не ховаючись, Віктор впевненим кроком прямував у протилежний від будинку бік.

Намагаючись не створювати шуму, нещасна дружина йшла за ним аж до околиці. Там, звернувши з основної дороги, Віктор увійшов у хвіртку старого батьківського будинку.

У ньому давно вже ніхто не жив, і подружжя не продавало його тільки через добротний город.

– Що могло знадобитися йому в цьому старому, давно не жилому будинку? – зі страхом подумала Зіна, притримуючи рукою серце, що гучно калатало. І в ту ж мить, ніби у відповідь на запитання, її пронизала страшна здогадка.

– Зін, але візит до батьківського будинку – це теж поки що не привід звинувачувати чоловіка у зраді! – Аргументувала Тоня. – Якби ти Вітьку на місці злочину застала, з бабою якоюсь…

Озвучений подругою варіант розвитку подій викликав у Зінаїди черговий напад нестримних ридань. І Тоня пошкодувала про свою прямоту.

– Я вдень, доки він був на роботі, туди сходила! – сказала Зіна. – Ми ж самим будинком рідко користуємося.

– Тільки, як сарай або комору використовуємо. Але там безперечно хтось буває! І явно не для того, щоб користуватися граблями та сапками!

– А ти б поговорила з Віктором відверто! – Втомлено порадила Тоня. – Може, і справді не все так погано, як ти собі придумала?

– Розумієш, Тоню, я відчуваю! Відчуваю, що у Віктора хтось є! За два тижні – тридцять років спільного життя!

– Перлове весілля збиралися справляти! Діти приїдуть, онуки… І що я скажу? Що в їхнього батька і діда «біса в ребро»?.. Ганьба яка!..

– То, може, він тобі до роковин весілля сюрприз якийсь готує? – припустила Антоніна.

– Та який там сюрприз! – махнула рукою Зіна. – Я з ним тридцять років живу! Він же в мене не романтик!

– Якщо робить мені подарунки до свята, то завжди попередньо питає, що я хочу і що мені потрібно! Та і який там сюрприз у напівзанедбаному будинку покійного свекра може бути? Ні, Тоню, тут справа явно не чиста!

– А ти таки поговори з Віктором! Не муч себе здогадками!

Зіна вирішила скористатися порадою подруги. Потрібно було викликати чоловіка на відверту розмову.

– Як у тебе справи? – Запитала вона ввечері Віктора, який повернувся з роботи, підливаючи йому сметанку в борщ.

– Дякую, добре! – Відповідав підозрюваний у зраді чоловік. – Пів дня з мотором на тракторі проколупався. Але нічого, зробили! Побігає ще моя залізна конячка!..

– А спиш ти, Вітю, добре? – продовжувала ставити питання Зіна.

– Добре! – кивнув Віктор і з підозрою глянув на дружину.

Та сиділа рівно, і нервово смикала край блакитного кухонного рушника.

– Особливо добре стало, як нарізно спати стали, – додав він.

Зіна не підводила очей на чоловіка і все не могла підібрати потрібних слів, щоб наважитися запитати про головне, що її мучить. Нарешті, після невеликої паузи, вона поставила чергове запитання:

– Вітю, скажи чесно, тобі зі мною добре? Я, як дружина тебе влаштовую?

– Ти чого, Зін? – з подивом дивився Віктор на Зінаїду. – Від спеки перегрілася? Чому мені бути тобою незадоволеним? Майже тридцять років прожили й начебто все влаштовувало!

– Ну, може, ти б з кимось іншим одружитися хотів би? – не стримуючи сліз, спитала Зіна.

– Їй-богу, Зін, що за нісенітницю ти питаєш! – не приховуючи роздратування, вигукнув Віктор і, не доївши вечері, підвівся з-за столу.

– От же дивний народ ці баби! – здивовано подумав він, виходячи із кухні. – Прийде нісенітниця якась на думку – ні самій спокою не буде, ні іншим!

А Зінаїда, кинувши слізний погляд у спину чоловіка, остаточно утвердилася у своїх підозрах:

– Є!.. У нього точно хтось є!

– Нехай найстрашніша, але правда! – рішуче подумала Зіна, причаївшись під парканом старого будинку. Щойно Віктор вкотре прийшов сюди для нічного побачення.

– Дочекаюсь, коли прийде вона і зайду! Поставимо всі крапки над “і”! Як дітям усе пояснити?

Час минав, але «вона» не з’являлася.

– Напевно, заздалегідь прийшла! – дійшла висновку Зінаїда і на ногах, що не гнуться, попрямувала повз старого ґанку до вікон.

Зазирнувши в щілину між давно фарбованими віконницями, жінка побачила тьмяно освітлену кімнату. Але всередині було порожньо. Навіть Віктора не було видно.

– Отже, у другій кімнаті милуються! – зрозуміла Зіна і рішуче кинулася до ґанку. Дерев’яна підлога зрадливо рипнула під вагою її кроків. Але Зінаїді вже було байдуже!

Пройшовши темний коридорчик, Зіна опинилася всередині першої з двох кімнат будинку. У тій самій, де було ввімкнене освітлення.

Звикнувши до світла електричної лампочки, Зіна перетнула кімнату і різко штовхнула двері в дальню спальню.

Там, на її переконання, і мали звити «любовне гніздечко» ці голубки. Але спальня зустріла Зінаїду тишею і пусткою.

– Дивно! – подумала розгублена Зіна. Її живій уяві ввижалися зовсім інші картини. Вона хотіла розвернутися і піти назад. Як раптом почула над головою слабкий шерех.

– Точно, горище! – майже із захопленням здогадалася жінка. – Як я могла забути про горище! І сходи приставні тут стоять! Адже ми ніколи їх біля входу на горище не залишали!

Підібравши поділ, Зінаїда ступила на першу поперечину сходів.

– Вікторе?

– Покликала вона, підіймаючи важку дерев’яну ляду, що закриває вхід на горище.

– Зінка? – злякано вигукнув чоловік і від несподіванки випустив щось важке.

– Ну ти й недолуга! – Закричав Віктор, вислухавши гіпотезу дружини. – Та як тобі на думку могло спасти, що я тобі зраджую?

– Вітю, ну а що я мала подумати? – Зіна почервоніла від щойно вимовленої нею обвинувальної репліки й знову розтеклася сльозами та шмарклями.

А розгніваний Віктор, стоячи серед запиленого, оброслого павутинням горища, несподівано посміхнувся.

– Вічно ти, Зінко, якусь нісенітницю собі придумаєш! – у серцях сказав він.

– А навіщо тоді ти ночами сюди ходиш? – Схлипнула Зіна і по-дитячому витерла рукавом мокрий ніс.

– Навіщо? – передражнив інтонацію дружини Віктор. – Вічно ти, Зінка все зіпсуєш!.. Ну, коли вже прийшла…

Віктор знайшов у темряві руку дружини й обережно провів її між горищних балок до дальнього краю даху.

– Пам’ятаєш, Зіно, той день, коли я тобі пропозицію робив? – таємничо спитав він пошепки.

– Ну, пам’ятаю! – Невпевнено відповіла та.

Хоча, якщо говорити по правді, за тридцять років вона забула подробиці того дня.

– А пам’ятаєш, що я тоді сказав тоді?

– Ну, щось пригадую.

– Щось пригадую… – знову передражнив її чоловік. – Я тобі сказав, що подарую всі зорі, які тільки є на небі!

– Точно! – Зраділа Зіна. – Я ж з усіх залицяльників, на тебе звернула увагу тільки тому, що ти мені все про зорі розповідав!

– Тоді дивись! – урочисто прошепотів Віктор і акуратно приставив голову дружини до якогось таємничого, погано помітного у темряві приладу.

Розплющивши очі, Зіна ахнула від здивування та захоплення. Перед нею, як на долоні, розкинулось нічне небо. На чорному оксамиті хтось щедрою рукою розсипав міріади зоряних діамантів.

Спіралі далеких галактик мерехтіли неземним чарівним світлом. Мільйони космічних тіл народжувалися і гасли в цьому густому чорнильному мареві.

– Бачиш велику блакитну зорю? Це Сіріус!

– Бачу! – захопленим тихим голосом сказала Зіна. –

Як тільки гарно!

– Я хотів тобі на річницю весілля подарунок зробити – зоряне небо! Якщо й не подарувати, то хоча б в телескоп показати! А ти… – сказав Вітя, тримаючи за руку дружину.

Десь за околицею вже рожевіли перші сполохи світанку. Але подружжя не поспішало повертатися додому, милуючись красою сонця, що прокидається.

– Вибач мені, Вітю! Я така недолуга в тебе!

Віктор усміхнувся, міцно обійняв дружину і сказав, ховаючи обличчя у все ще гарне волосся дружини:

– Може, й недолуга! Але кращої дружини, ніж ти, мені не потрібно!

Ось така зворушлива історія кохання… Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки. Читайте з задоволенням!

КІНЕЦЬ.