Ну не хочу я доглядати свекруху, не хочу і все! Ні, нічого поганого вона мені не зробила, стосунки у нас рівні, ну і як вони можуть бути іншими, якщо ми спілкуємося у свята по телефону

 

Набридло все так, що хочеться кричати, тупотіти ногами і битися в істериці, але треба тримати обличчя, тому пишу сюди, щоб виговоритися. Як же весь цей сімейний обов’язок стоїть поперек горла!

Ну не хочу я доглядати свекруху, не хочу і все! Ні, нічого поганого вона мені не зробила, стосунки у нас рівні, ну і як вони можуть бути іншими, якщо ми спілкуємося у свята по телефону.


У шлюбі з чоловіком ми вже 32 роки, діти виросли та живуть окремо. Живемо ми з чоловіком у моїй спадковій трикімнатній квартирі, яка дісталася від батьків.

Маму доходила, йшла вона довго і важко, в цьому є і моя вина, все намагалася її лікувати та виходжувати, але за фактом лише продовжувала агонію. Тато згас швидко через онко більше 10 років тому, нікому не говорив про хворобу, напевно це теж вплинуло на те, що так сильно намагалася втримати маму.

Свекруха народила рано, тому вік хоч і поважний, але був набагато меншим, ніж у моїх батьків. Але всі ми не молодшаємо, ось і чоловік завівся на тему, треба забрати його матір.

А я не хочу! Я втомилася! Та й за фактом живе свекруха у своєму будинку за 4 години їзди від нас і 15 хвилин ходьби від своєї дочки.

Хата по дарчій подарувала своїй дочці, а моєму чоловікові нічого, а огляд вимагає з нас. Ми ж у місті, тут і лікарня, і приватні лікарі.

Можна довго сперечатися, що спадком повинен розпоряджатися власник майна, але я вважаю, кому горщики, тому й хата. Та я жадібна, та мені шкода свого часу та здоров’я. Не хочу!


Чоловік уперся, це мама, вона одна, а дружин може бути багато, він син, треба забирати. Ну я й склала йому сумку, сказала: «їдь доглядай, ти ж син, мама в тебе одна, це дружин може бути багато, я свою доглядала сама».

Але щось не поїхав, сидів надутий як миша, а вчора підійшов, запитав чи я пересердилася, і що мама приїжджає у вихідні, підготуй кімнату. Йому туди їхати нема куди, сестра покупця на дім вже знайшла, треба маму забирати.

Взяла його речі і до під’їзду винесла, заяву до суду подам завтра. Дочки в шоці, але обидві на моїй стороні.

Чоловік і на них образився. Тож совісті у нас немає!

Ми стару втомлену жінку готові на вулиці кинути, і чоловіка використали та викинули, як непотрібним став. Ось такі ми погані.

КІНЕЦЬ.