Катерина копалася на городі, коли почула голос доньки.

– Мамо! Ти де?

Вона насилу розігнула спину. Тримаючи руку на попереку, пішла до воріт.
– Тут я, на городі. Ой, і Сашко приїхав! – вона радісно розкрила обійми онукові, що біжить їй назустріч. – А Андрій, працює?

– Так, мам, як завжди. Ходімо до хати, я тобі продуктів привезла.
Катерина зробила крок і ойкнула. Біль пронизав поперек і віддав у ногу.

– Що, мамо? – дочка неспокійно зазирнула в обличчя матері.
– Так, як попрацюю внахил, так спина болить, сил немає. Зараз стане легше, не хвилюйся. – Катерина повільно, тримаючись за поручні, піднялася східцями ганку.

У кухні на підлозі біля столу стояло два пакети. Катерина підійшла і зазирнула до них.

– Ну, куди стільки привезла? Мені не це все з’їсти однієї. Чи ви залишитеся в мене? – вона з надією обернулася до дочки.

– Ой, я тоді з вечора поставлю тісто, пирогів вам напеку вранці. Як знала, молока взяла у Валентини, – говорила Катерина та на ходу діставала продукти із пакетів.

А сама думала, що недарма донька приїхала. Серце підказувало, що сталося. Чекала, не ставила запитань. Довірчих відносин між ними не було з того моменту, як Марія почала жити самостійно.

– Тепло у тебе, натоплено. – Марія притулилася спиною до теплої печі.
– Вночі холодно. Боюся поперек застудити. Та й спати приємніше у теплі.

Вони повечеряли, Катерина замішала тісто і поставила страву на піч підніматися. Сашко, надихаючись чистого повітря, заснув швидко.
– Мамо, мені треба з тобою поговорити. – обережно почала Марія.

Вони сиділи за столом, над яким висіла тьмяна лампочка. У кутках і за грубкою насторожено тремтіли тіні, що причаїлися.
– Здогадалася вже, кажи вже, доню. Сталося що? – Катерина зауважила, що дочка відвела збентежено очі.

– Ні. Все гаразд. – Марія з якимось розпачом глянула на матір. – Ми з Андрієм хочемо купити квартиру більше. Він вмовляє мене на другу дитину.

– От і добре. Я вже подумала. – Катерина осіклася, зрозумівши раптом, що це не всі новини, заради яких приїхала дочка.
Серце тривожно забилося в грудях.

– Ми ще за машину кредит не виплатили. Розстрочку не вигідно брати, відсотки більші. Андрій пропонує продати будинок. Ти переїдеш до нас. У тебе буде своя кімната. Гаряча вода, не треба грубку топити, на колодязь за водою з відрами ходити. Он, у тебе і спина болить. Відпочинеш від свого городу. Зараз цілий рік купити в магазині можна все це. – Марія смикала край скатертини.

– Та хіба порівняєш своє смачне з магазинним? Ти ж сама казала…

– Мамо. Будинок старий. Тут і лікарні нема. А якщо що станеться? Сусідка твоя, як померла? Впала на городі, тільки за день знайшли. А батько? – гнула ​​свою лінію Марія.

– Так воно так. Тільки в будинку ще мої батьки жили, а ти кажеш продати. Та й навіщо, я вам заважатиму.

– Мамо, ну, правда. Тобі буде добре. Я народжу, ти допоможеш із онукою сидіти. І їздити нікуди не треба. Ми нашу квартиру продамо, додамо частину грошей від продажу будинку. У тебе ще гроші лишаться. – умовляла дочка.

Катерина подивилася на всі боки. Звісно, ​​будинок старий. Чоловічі руки постійно потрібні. То одне треба зробити, щось підремонтувати. Був би живий Павло…

Катерина згадала, як узимку в нього захворів живіт. Ущемило грижу. Як зранку бігала до сусіда, просила з’їздити машиною до сусіднього села за три кілометри, щоб зателефонувати до районної лікарні та викликати швидку допомогу. Багато часу втратили.

Потім його везли до лікарні тряскою дорогою. А там хірурга не було. Повезли до міста. Загалом спізнилися. Чоловік помер. Катерина роздумувала.

– Так, одній важко будинок утримувати. Спина справді останнім часом спокою не дає. Тиск скаче. Від Андрія толку мало. Він працює цілими днями. У село не заманиш допомогти. Та й не вміє нічого. Все правильно. Тільки боязко якось.

– Боязко мені, доню. Заважатиму я вам, молодим, – вголос сказала вона.
– Хіба ти стара? Не заважатимеш нам. Андрія вдома практично не буває. Тільки спати приходить. Сашко тебе любить.

– Зараз любить. А скоро виросте…
– Мамо, ми вже придивилися одну квартиру. Велика, з ремонтом. Не знайдемо іншу таку. А розстрочка – кабала років на двадцять. Сама розумієш.

– Розумію. – кивнула Катерина.
– Мамо, я тебе ніколи ні про що не просила. Можеш подумати до завтра. – ображено закінчила розмову Марія.

Рано-вранці, коли за вікнами тільки почало бліднути небо, Катерина напекла пирогів з капустою, з яйцем і зеленою цибулею. А сама все думала, зважувала всі «за» та «проти». “За” виходило більше. “Проти” – тільки те, що сама собі тут господиня. Так задумалася, що трохи пироги не спалила.

Коли прокинулася дочка, похмура та небалакуча, Катерина повідомила, що згодна на продаж будинку. Марія одразу повеселішала.
– Ти збери найнеобхідніше. Посуду у мене багато. Зайвого нічого не бери із собою. – Марія пурхала по будинку, як метелик.

Будинок продали швидко, з усім вмістом. Поки дочка із чоловіком продавали свою квартиру, Катерина жила у сина. Опалення, вода, магазини на кожному розі, лікарні – всі блага життя у місті є. Катерина намагалася не думати, не вагатися. Зроблено, продано. Чого вже. Дасть Бог все буде так, як говорила дочка.

Спершу так і було. Наприкінці зими Марія народила дівчинку. Радості було! Катерина допомагала, гуляла з дитиною, готувала обіди. Гроші, що залишилися від продажу будинку, розділила навпіл.

Частину віддала синові. А то погано, дочці допомагає, а йому нічого не дістається. Внучка росла. Марія вийшла на роботу. Сашко цілими днями сидів перед комп’ютером чи гуляв із друзями.

Не звикла Катерина тинятися без діла. Ледве дочекається, коли всі ввечері зберуться разом. А дочка невдоволено дорікає. То посуд погано помила, та не туди поставила, нічого неможливо знайти.

То телевізор надто голосно працює, то не в тому режимі білизну прала в машинці… Якось забула на плиті чайник і заснула у своїй кімнаті. Вода википіла, і він згорів. Марія не думала стримувати роздратування, коли повернулася додому.

– Я куплю чайник. Зараз піду і куплю. – Катерина пішла одягатися, а Марія її не зупинила. Коли повернулася з крамниці, почула розмову доньки із чоловіком.

– Що це таке? То вона нам квартиру спалить. Хропе ночами. Я не висипаюся.

Катерина закусила губу. Зять заступався за неї, але дочка розпалювалася все більше. Катерина стояла у передпокої і слухала. І шкодувала, що будинок продала. Недарма народна приказка свідчить, що з дітьми бути ближче, треба жити від них подалі. І грошей у неї майже зовсім не лишилося.

Витратила все на дочку та квартиру нову. І тепер стала непотрібна. Внучка в сад ходить, онук у школі навчається. А вона, як прислуга готує, миє, пере та прибирає.

Захлеснула образа. Дочка розгублено заморгала, коли побачила матір.

– Попереджу тебе, що стара, пам’ять не та, сплю погано. Коли гроші були потрібні, ти ластилася, умовляла мене продати будинок, переїхати до вас жити. А тепер скаржишся чоловікові, що сил у тебе немає, претензії пред’являєш, – говорила Катерина, стоячи у дверях кухні.

– Я так і знала, що дорікатимеш грошима. З тобою не можна розмовляти. Не подобається, йди до сина свого, – вигукнула їй в обличчя Марія.

Катерина вдягнулась і вийшла з дому. Усю дорогу ковтала сльози і думала, що скаже синові. Сподобалося, як мешкала в нього, поки донька квартиру продавала. Але й у дочки спочатку було добре.

Син не здивувався, коли побачив на порозі матір. Зустрів не дуже привітно. Виявляється, Марія тижнів зо два тому дзвонила йому і пропонувала, щоб мама жила по черзі у них. Катерина ахнула.

– Як перехідний приз, чи що? Я ж будинок із тією умовою продала, що житиму в неї. Я вам все найкраще завжди віддавала. Все до копійки, коли ви вступати вчитися в місто поїхали. А тепер на старості років, наче бездомна блукати між будинками.

– Мамо, все утрясеться, – намагався заспокоїти її син. – Поживи тут. Щоправда, тісно у мене.

Катерина залишилася. Квартира двокімнатна. Син із невісткою спати її поклали на диван у кімнаті своєї доньки Вікторії. Поверталася Катерина, зітхала всю ніч. Гірко їй було усвідомлювати, що виявилася за своєю дурістю в такій ситуації.

– Любила. Все найкраще їм віддавала. Працювала не покладаючи рук. Кожну копієчку заощаджувала, накопичувала. Їм і віддала, – вона знову і знову намагалася зрозуміти, коли, коли щось упустила у вихованні дітей, зробила не так.

– Треба було сварити їх більше. Та й не балувала я їх. Просто любилп. Дорослі, мають свої сім’ї, своє життя. А я яка? Чужа? А якщо я захворію, зляжу, куди мене тоді? У будинок для людей похилого віку? Так і помру на вулиці. – образа клекотіла в ній.

Вранці у Катерини піднявся тиск. Коли всі розійшлися на роботу та навчання, вона написала синові записку, зібралася та поїхала на вокзал.

– Уже краще в чужих житиму, ніж у своїх дітей, як чужа. До баби Ніни поїду. Вона зовсім одна. Я й раніше їй допомагала. Не відмовить.

А якщо відмовить? Але про це думати не хотілося. Коли вийшла з автобуса, йшов дрібний колючий дощик. Йшла по розкисній дорозі повз свій колишній будинок.

Серце засмутилося, коли побачила на вікнах свої фіранки. Чоловік сидів на ганку та чистив рибу. Зупинилася, дивлячись, як у різні боки відлітають лусочки.

– Прилипнуть до взуття, по всьому будинку рознесе, – згадала, як за це лаяла чоловіка. При згадці про нього серце стиснулося від туги та болю.

– Якби Павло був живий, не довелося б стояти ось так, перед будинком, що став чужим. Якби…
– Ви до мене? – гукнув її чоловік, і Катерина здригнулася.

– Я раніше мешкала тут. Це мій дім, – сказала і одразу пошкодувала.

Чоловік відклав рибину, витер руки об штани та підійшов до неї.
– Ви промокли. Ходімо до будинку.

– Ні. Мені нічого не потрібно. Я до баби Ніни приїхала. – Катерина зробила крок убік.
– Баба Ніна померла півроку тому, – сказав чоловік.

– Як померла?! – Катерина похитнулася.

Чоловік підтримав її під руку і повів до ґанку. Катерина з подивом помітила, що в будинку все лишилося на колишніх місцях. Вона мала почуття, що вона повернулася додому. І дім чекав на неї.

Розплакалася і все розповіла цій зовсім чужій людині, новому господареві її старого будинку.

– Знаєте, що. Я тут не мешкаю постійно. Приїжджаю відпочити. Адже я народився в селі. Через два дні я мушу повернутися до міста, на роботу. Живіть тут. Мені буде приємно приїжджати сюди, коли в хаті тепло, натоплена піч, і пахне пирогами. Ви не завадите, навпаки. – додав він, побачивши, що Катерина готова заперечити.

– У мене нікого нема. Дружина із донькою загинули в аварії. Адже вам нікуди йти. – він не питав, а стверджував. – За місяць приїду, подивимося, що можна зробити.

Катерина погодилася. Вирішила, що краще жити у своєму старому будинку на правах гості, ніж повернутися до дітей і ходити від квартири до квартири, як неприкаяна.

***

Через місяць приїхав господар будинку, вони поговорили з Катериною й домовилися, що вона залишиться в цьому будинку назавжди. Адже йому цей будинок навіть нікому віддати за заповітом. Тай чоловік цей приїздив всього раз на два місяці під час відпустки.

КІНЕЦЬ.