Чотири роки тому я повернулась з Португалії, де доволі довго працювала. Поїхала, щоб допомогти донечці купити житло. Адже вона з чоловіком після весілля жила зі свекрухою, котра страшенно знущалась з неї. Галя неодноразово дзвонила мені в сльозах:

– Мамо, я не можу вже! Вона нас до розлучення доведе!

Шкода мені стало дитини, тим паче вона завагітніла. От я й поїхала. Роботу знайшла не відразу. Та й почувалась за кордоном не комфортно. Дуже за Батьківщиною сумувала. Та налаштовувала себе, що мушу працювати, заради дитини. Так за два роки я придбала квартиру Галі, а потім допомогла там зробити гарний ремонт.

Я тішилась, що дитина має гарне житло, а онуки окрему кімнату. Згодом вирішила і собі квартиру в місті купити. Адже наш старий будинок напіврозвалений, в ньому й ремонт сенсу нема робити.

Тож я придбала собі невеличку однушку. А далі вирішила ще кілька років попрацювати, аби собі на старість заощадження мати.

Коли я була в Португалії почала спілкуватися з колишнім однокласником – Віктором. Він також працював за кордоном, на будівництві в Данії. Ми почали переписуватися. Він також мріяв про повернення додому. І якось запропонував.

– Повернімося і будемо разом жити. Твою квартиру здамо, а оселимось в мене на дачі. Будемо подорожувати й старістю насолоджуватись.

Сама від себе не очікуючи, я погодилась. За пів року ми приїхали додому. Звичайно, я привезла чимало гостинців донечці й онукам. А також дала їй дві тисячі євро на автівку.

Ми з Віктором почали жити разом. Проте Галі це не подобалось. Вона постійно переконувала, що мене хочуть використати. Та ми однаково розписалися. Я хотіла мати нормальну сім’ю і надійну людину поруч. Жити на дачі нам дуже подобалось. Та щотижня донька просила мене приїхати з дітьми посидіти.

І щоразу вона починала скаржитись на те, як їм важко фінансово, а тоді питала, чи можу я допомогти. Звичайно, гроші я давала. Від чоловіка цього не приховувала, але він постійно казав, що це не правильно.

– Твоя Галя вже доросла. В неї чоловік є. Нехай навчаться заробляти!

Та відмовити дитині я не могла. І ось цьогоріч ми з Віктором збиралися поїхати в санаторій, трохи відпочити. Вже й завдаток за путівки дали. І ось за кілька тижнів до від’їзду до мене приїхала Галя з дітьми.

– Мамо, діти вже три роки на морі не були, може поїдемо разом з ними в Єгипет. Зараз такі путівки непогані є.

– Доню, я з Віктором їду в санаторій.

– Тоді дай нам гроші на море. Поїдемо самі.

– І скільки?

– 60 тисяч гривень.

– Ого, а дешевше нічого нема?

– Я ж не можу з дітьми в поганому готелі жити.

Я не знала, що й казати. Обіцяла подумати. Та мусила порадитися з чоловіком. Утім щойно це йому сказала – він вибухнув.

– Ну й нахабна твоя Галя, це вже занадто. Якби ж вона попросила десять тисяч на відпочинок на Дністрі чи десь в горах, але їй Червоне море подавай.

Ще й за 60 тисяч.

– Але море це ж так корисно для діток.

– Послухай, в тебе так скоро ні копійки не залишиться. Я проти! Даси ці гроші – будуть у нас проблеми.

Ми посварились. Тепер я не знаю, як вчинити. Порадьте, кого мені слухати? Як бути?