— Гаразд би твоя мама приїхала сама! Вона ще й брата-дармоїда за собою притягне! — не вгамовувалася цілу годину дружина, лаючись на несподіваний приїзд своєї свекрухи.

Причина невдоволення благовірної зрозуміла: моя мама, втомившись жити у своєму глухому селі, нарешті прийняла мою пропозицію перебратися до міста.

Щоправда, переїхати вона вирішила не сама: з братом, підлітком 17 років, який живе разом із нею і ось-ось закінчить школу.

Ми з дружиною за мірками села живемо просто розкішно: велика «трикімнатна» на 120 квадратів, нехай і в спальному районі, але зате поруч із зупинкою.

Ще в нас є дача з гойдалками, дві іномарки.

Загалом, усі умови для радості сучасної молодої сім’ї, яка чесно й сумлінно заробила на всі суспільні блага.

Єдиний мінус — жити в таких хоромах без дітей, удвох, часом нуднувато. Дружина, та й я, майже весь час на роботі. У вільний від праці час ми або мовчимо, або займаємося кожен своїм хобі.

Я — лагоджу комп’ютери, вона — в’яже або балакає з подругами.

— Звик жити у своєму селі, як на ток-шоу! От і тепер шукаєш гострих відчуттів, притягуючи до себе пів села! – бідкалася дружина цілу годину після моїх слів про переїзд рідних.

— А ти б краще не претензії мені висловлювала, а хоча б разок сама взяла та й з’їздила до мами в село, допомогла б їй!

Я й зовсім вважаю, що дружина щодо моїх, а тим паче й своїх родичів, поводиться, м’яко кажучи, негарно.

Приклад — її майже повна відсутність поїздок до свекрухи.

За минулий рік, незважаючи на величезну завантаженість на роботі, я був у мами щомісяця.

Часом вдавалося приїжджати навіть 2-3 рази на тиждень, бо знаю: мама вже у віці, самій із домом їй справлятися нелегко, а від брата-підлітка особливої допомоги по господарству поки що чекати не доводиться.

Дружина за всі 12 місяців була в мами лише 2 рази.

Та й то, щоб забрати дбайливо закручені баночки на зиму, а також ягоди, які мама збирала все літо, щоб пригостити «улюблену невістку».

— Моя мама житиме з нами. Брат теж залишиться тут. Якщо тебе це не влаштовує, можеш розвертатися й їхати у своє селище на всі чотири сторони! – не стримався я, почувши черговий прикрий докір, причому зовсім незаслужений.

— Ну, й будь ласка! От і поїду! Подивимося, як заспіваєте, коли через місяць життя зі своєю матінкою та братиком-дармоїдом ця квартира перетвориться на сільський хлів! – намагалася уколоти якомога болючіше дружина, закушуючи свою губу в пориві злості.

За пів години вона вже стояла біля порога зі своєю модною шкіряною валізкою.

Пам’ятаю, як купували її кілька років тому для поїздок за кордон.

Тепер вона її завантажила, щоб піти з нашої квартири.

Я нікого не тримаю. Особливо тих, хто не поважає мою сім’ю. Особливо — маму й брата, яким вона, до речі, завжди подобалася. І які з радістю накривали їй на стіл щоразу, коли вона зволила приїхати «до ЇХНЬОГО села».

Дружина поїхала.

Я зустрів маму й брата. Стали жити разом. Усе, як раніше, в нашому улюбленому селі.

Але вже в комфортніших міських умовах.

Минуло три місяці.

Дружина за цей час пережила всі стадії жіночої істерики. Перший місяць вона відчайдушно намагалася довести мені, що я не правий.

Писала грізні повідомлення (дякую, що тільки мені, а то б за брата й маму одразу отримала добряче), дзвонила й волала до моєї «совісті».

Потім намагалася вплинути через спільних знайомих (так-так, друзі за її наводкою писали й питали, «чому я такий нехороший, так вчинив із Тамарочкою?»).

Другий місяць, протягом якого вона жила на квартирі батьків зі своєю мамою, татом і молодшим братом семи років, вона вже стала відверто підлизуватися.

Писала, що їй завжди насправді подобалося село, що моя мама дуже смачно готує, але їй потрібна постійна підтримка на кухні. Загалом, було видно, що дуже хоче до нас назад.

Третій місяць життя в батьківському домі давався їй важче за перші два.

Дружина дзвонила й писала по 5-10 разів на день. Благала мене, щоб я дав їй можливість повернутися.

Почувши одну таку розмову, в якій благовірна, немов собака, завивала в слухавку від відчаю, моя мама натиснула на мене й попросила «дати невістці другий шанс».

Вона й раніше піднімала цю тему, але боляче зачепили мене сказані дружиною слова.

За три місяці життя нарізно все-таки вирішив спробувати спочатку. Але тільки на моїх умовах: я, вона, мама й брат у нашій великій квартирі в місті.

Спочатку жити вчотирьох було в радість усім.

Дружина була щаслива поверненню до своїх улюблених хоромів, бо життя в батьківському домі, коли ти давно й глибоко заміжня, вже не здається таким радісним, як у дитинстві.

Брат був радий тому, що в домі з’явився хтось, хто часом захищає його від моїх жартівливих нападів (вони з дружиною мали єдине вміння мене осаджувати, й часто кооперували свої сили, щоб осадити мої пориви до домашньої влади).

Мама була рада другим рукам на кухні (і нехай кажуть, що має бути тільки одна господиня — в нашій сім’ї жінкам вдавалося так розподіляти обов’язки, що кожна виконувала свою роботу й не заважала іншій почуватися помічницею в рівній мірі).

Я в душі був радий поверненню коханої жінки, яка давно розкаялася й дуже старалася загладити провину за сказане.

Але незабаром почалися труднощі.

— Ти любиш маму більше, ніж мене! Купуєш їй постійно щось, поки я ходжу в лахміттях уже третій рік! — на другий місяць після повернення додому заявила мені дружина.

— Що ти маєш на увазі під лахміттями? Норкову шубу, яку ти сама обирала рік тому? — вміло парирував я чергову примху своєї благовірної.

— Ти знаєш, про що я! Мамі он — і чоботи, і шапочку! Рукавички нові дістав, шкіряні італійські. Братові кросівки купив фірмові! А вони взагалі це заслужили? Приперлися на все готове зі своєї халупи, а тепер радіють, що ти їм у рот заглядаєш! — випалила вона, як на духу свої претензії.

І тут мене накрило.

Дружина, яка заробляла в рази менше, ніж я, і яка практично завжди жила за мій рахунок, вирішила дорікнути мені у витрачанні коштів.

Дорікнути тим, що я в котрий вік вирішив прикупити своїй мамі й братові речей, дивлячись на те, як вони постійно економлять, бо мама збирає гроші для навчання свого молодшого сина в хорошому міському університеті.

— Забирайся. Більше бачити тебе не хочу. Ти завжди любила не мене, а мої гроші. Нарешті я зрозумів це, — несподівано для самого себе випалив я, вирішивши сказати дружині все, що думаю про її нещодавній діалог.

— Ти! Та як ти взагалі смієш так зі мною розмовляти! Та хто ти такий! — почала кричати вона на мене, намагаючись довести свою нібито перевагу.

Протягом наступних десяти хвилин, протягом яких дружина продовжувала кричати на мене, ображаючи й мене, й усю сім’ю, я просто мовчав.

До тих пір, поки мама не вступила в розмову.

— Знаєш що, синку. Ми, напевно, поїдемо. Вибачте, що доставили стільки клопотів вам. «Засиділися в гостях уже», — тихенько сказала мама, простягнувши в руки дружині якийсь папір.

Дарча на будинок. На ім’я моєї дружини.

Побачивши це, дружина просто витріщила очі й не могла вимовити жодного слова. Виявилося, що мама й брат дуже сильно переживали, що їм довелося нас тіснити.

Щоб якось згладити свій приїзд перед невісткою, мама вирішила піднести їй такий щедрий подарунок, розуміючи, що основним годувальником у сім’ї є я, і що для мене старий будиночок у селі особливої ролі в доходах не зіграє.

Дружина отетеріла.

Та свекруха, яку вона десять хвилин тому крила чим попало, дала їй у руки документ, що дозволяє робити з будинком усе, що вона захоче.

— Дякую, мамо. Дуже доречний подарунок. Бо відтепер ВОНА житиме саме в тому будинку, який належить тільки ЇЙ, — повідомив я своїй матусі, недвозначно натякаючи дружині на наступне рішення.

Дружина була в розпачі. Вона стояла з дарчою в руках і не знала, що робити далі.

— Йди. Я був радий твоєму поверненню, але ти сама все вирішила. Мама й брат багато зробили для мене.

Тепер, коли я досяг успіху, я хочу повернути їм борг.

Якщо ти не розумієш цього й цінуєш людей тільки за обсягом їхнього гаманця, нам із тобою не по дорозі, — сказав я своє останнє слово.

Дружина мовчки вислухала. Ледь схлипнула. А потім зібрала свою італійську шкіряну валізу й поїхала в село.

Я залишився з мамою й братом у міській квартирі, залишивши по-джентльменськи колишній дружині машину й частину фінансів після розлучення.

Не знаю, де вона й як живе тепер.

Головне, що я залишився з сім’єю, яка дійсно любить мене й цінує не тільки за мій тугий гаманець.

КІНЕЦЬ.