— Взагалі це її не хвилює, у нього в одній чверті навіть двійка була з української мови. Не знаю, що далі буде, хлопець ще тільки в 6-му класі, – ділиться з подругою Анастасія Іванівна.

— А займатися з ним? Самі чи репетитора найняти?

— Самим займатися їм, по-моєму, ніколи. Або кажуть, що ніколи. Гроші заробляють. А репетитори… Я запропонувала онукові до мене приходити, так, я не вчитель, але все ж таки. Перевірити, як онук правило вивчив, щось пояснити, допомогти виконати хоча б домашнє завдання, я можу.

— І що?

— Прийшов онук до мене кілька разів, посидів із нудьгуючим виглядом, насварила я його легенько, а він поскаржився матері, мені потім невістка дзвонила і влаштовувала скандал, – відповідає Анастасія Іванівна.

— На тему?

— На тему, що не можна так з її дитиною. Мовляв, я йому психіку псую і комплекси прищеплюю, мовляв, як може, так і вчиться, а оцінки – не головне. Ну і ще наговорила всякого.

Анастасія Іванівна вже на пенсії. Є в неї син і донька, дорослі вже, сім’ї в кожного. У доньки двоє дітей: 17 років доньці і 8 років синові. Вчаться відмінно, погані оцінки – рідкість. Дочка всі шкільні роки тримає руку на пульсі: стежить, контролює, перевіряє, не дає ледарювати, водить до репетиторів за потреби.

Сама Анастасія Іванівна, коли вчилися її власні діти, чинила так само. Вона вважає, що якщо тільки дозволити дитині розслабитися і щось проґавити – далі не наздоженеш. Дітей жінка, вважай, виховувала сама. Із чоловіком розійшлися, коли доньці було 12 років, а синові лише 5. Матеріально він допомагав небагато, а з життя своїх нащадків практично усунувся.

— Не було в нас ні батьківської уваги, ні авторитету, – каже літня жінка.

– Я була і за тата, і за маму. І я прекрасно знала, що вчити далі дітей у мене немає грошей, тому треба вчити так, щоб на бюджет вступали. Але ж мені одній за двох і працювати доводилося. Проте я стежила. І так, вимагала з них по максимуму.

Старша донька в плані навчання була сумлінною, сама не хотіла бути гіршою за когось, вчилася наполегливо, якщо щось не розуміла, сиділа за підручниками.

Із сином вийшло важче – з лінню був хлопець. У нього, щоправда, проблеми виникали з математикою. Анастасія Іванівна бачила, що зі здібностями там було все гаразд, просто лінь і непосидючість.

— Ну не подобався йому цей предмет, – згадує вона.

– Рахував ворон на уроках, удома, якщо одразу не зрозуміє, то просто підручник закривав або підганяв під відповідь. Звісно, я сварила його, змушувала розбиратися, сама з ним вечорами сиділа, доньку просила пояснювати.

— Вередував?

— Та що ти! Психував, бувало, плакав, поки був молодшим. І за оцінки я його лаяла. Якщо двійка або трійка – карала. Змушувала займатися, влітку ми теж, пам’ятаю, задачки вирішували.

І ніхто не помер від цього. Навпаки, звик вчитися, до старших класів і з математикою подружився, він теж знав, що ніхто його навчання не оплатить, треба самому вступати. І вступив же, значить, усе було не даремно.

Онука Анастасії Іванівни виховують зовсім інакше: не хоче займатися – не треба, не розуміє – нехай учитель намагається пояснювати, двійку схопив – нічого страшного. І так було з першого класу, коли ще в першій чверті закарлючки всілякі були. Ніякої подовженої роботи.

— Прийде невістка з роботи, запитає: уроки зробив? Ну й чудово, а що зробив, як зробив – все рівно. Ось і упустили. Я ж бачу, що хлопець здібний, просто не привчили його працювати, заохочують лінь. Новомодне в нас виховання, без насильства над особистістю, розумієш.

— Ти ж казала, що перші роки, у початковій школі, його сваха до школи водила? І що, сваха теж не перевіряла нічого?

— Ой, у тієї взагалі онук – центр всесвіту. Та й вона доньці в рот дивиться, що та вимагає, те й робить. Результат, як то кажуть, очевидний. Двійки в чверті, ганьба, хлопець у 6-му класі такі дурні помилки робить. Мені б на батьківських зборах провалитися хотілося, а їм – хоч би що.

— І синові?

— І синові. Починаю щось говорити, він від мене відмахується: відчепись, нехай дружина сама з ним вирішує і цим займається, ну не хоче він, що тепер, бити його чи що? А я била свого? Ні, пояснювала, переконувала, карала. Без биття, без ременя, але карала і розумів же, – засмучена Анастасія Іванівна.

— Ну і нехай самі думають, гроші заробляють, щоб платити за інститут, не витрачай ти, Насте, свої нерви. Здоров’я не купиш, – радить подруга. – Онуки – це відповідальність їхніх батьків. Приємно їм, що єдиний син неписьменним неуком виросте? Нехай. Не твоя справа.

— А я вже й плюнула після нашої з невісткою останньої розмови. Ні, я переживаю за онука, але в ситуацію цю більше не полізу, – зізнається Анастасія Іванівна.

– Це ж треба, таке мені сказати…

— А що вона сказала?

— А те, що я синові своєму нервову систему «розхитала», як вона висловилася. Чим? Тим, що за оцінки на нього лаялася, карала, що вчитися змушувала. Мовляв, він страждав у дитинстві від цього. Ага, страждалець.

А якщо від дітей не вимагати, то що з них виросте? Це називається вихованням. Тільки моїй невістці це доводити марно, вона вважає так і крапка. Не переконаєш.

— Ви, Анастасія Іванівна, – сказала дружина сина.

– Над своїм сином знущалися. Він розповідав, що додому йти боявся, якщо погану оцінку отримає. Придумував, що збрехати, як не розповісти про контрольну. Я такого своєму синові не хочу. Нехай для нього дім буде місцем, куди хочеться приходити.

Не дається йому предмет? І чорт із ним. Нехай краще росте щасливим, зі здоровою нервовою системою. Тож не треба з ним займатися, не підходять нам Ваші методи.

— А син що?

— А син на дружину кивнув: вона мати, вона й вирішує, – зітхає Анастасія Іванівна.

– І з приводу своєї понівеченої нервової системи нічого не говорить, натомість, бачиш, дружині поскаржився, яка мати в нього жорстока була, а ти кажеш…

Що думаєте? Вас сварили за оцінки? А ви від дітей та онуків вимагаєте гарного навчання? Чи як?

КІНЕЦЬ.