– Ну, дякую, батьки, що хоч не одразу на вулицю вигнали! Я від тебе, – він глянув на батька, – такого не чекав…

Алла Петрівна, жінка з добрим обличчям і вічно неспокійним поглядом, старанно помішувала половником вміст величезної каструлі.

Киплячий борщ, як завжди, варився з м’ясом, щедро заправлений буряком, капустою і запашним кропом.

– Скоро Віталик прийде з роботи, голодний, звичайно, – бурмотіла вона. – Треба, щоб борщ був наваристим, щоб Віталік сил набрався.

За вікном київський вечір, похмурий і мрячний, невблаганно перетікав у вогку ніч.

У кутку кімнати, в яку в них можна було потрапити з кухні, у кріслі-гойдалці, оббитому вицвілим гобеленом, сидів Геннадій Іванович, чоловік Алли Петрівни.

Він, як і тридцять років поспіль, з цікавістю вивчав свіжий номер газети, бо переходити на цифрові видання Гена категорично відмовився. Зрідка він поглядав поверх своїх незмінних окулярів на дружину, що господарювала на кухні.

Геннадій Іванович був людиною принциповою, навіть, упертою, з консервативними поглядами, що чітко сформувалися, на те, як має бути влаштоване правильне життя. Він цінував порядок, дисципліну і вважав, що кожен має відповідати за свої вчинки.

– Знову цей борщ? – бурчав він. – Скільки можна його їсти? Невже не можна приготувати щось інше? Хоч іноді урізноманітнити меню?

Алла Петрівна, яку бурчання чоловіка взагалі не турбувало, лише сплеснула руками в удаваному обуренні.

– Гено, що ти таке кажеш? Віталік просто любить мій борщ! Він же у нас працює, втомлюється, бідолаха. Йому потрібне щось ситне, гаряче, щоб відновити сили.

– Працює, – посміхнувся у відповідь Геннадій. – Навчався на великого інженера, а сидить там у своїй конторі, папірці перекладає, та креслення розглядає. І всі зароблені гроші на цю… Кіру витрачає! Ось куди гроші відлітають!

– Гена! – Алла намагалася бути суворою, перетинаючи межу, що розділяла кухню та кімнату. – Не починай, будь ласка!

– Ти ж знаєш, я Кіру люблю. Завжди мріяла про таку невістку. Хороша дівчинка, вихована. І Віталік наш із нею щасливий, я бачу.

– Щасливий? – Геннадій Іванович недовірливо підняв брову. – Щасливий – це коли людина має свій дах над головою, свою квартиру, а не коли вона сидить на шиї у матері, й спускає всі свої зароблені гроші на дівчат і кіно!

Як вдало зараз у передпокої голосно клацнув замок, і у квартиру зайшов утомлений Віталік. Робочі будні давали про себе знати.

– О, пахне борщем! – Зрадів він, різко підбадьорившись, і скидаючи з плечей піджак. – Момо, ти диво! Я ладен з’їсти всю каструлю.

– Віталіку! Синку! – Алла Петрівна одразу кинулася до нього назустріч. – Як справи на роботі? Мабуть, дуже втомився? Як начальник? Не чіплявся сьогодні?

– Та, як завжди, – Віталік уже не міг чути слово “робота”. – Папірці, звіти, наради… Нічого нового. Натомість премію обіцяють. Якщо все буде добре, то й квартальний план виконаємо.

Він повісив мокру куртку в шафу і пройшов на кухню, де Алла Петрівна вже клопотала, розливаючи борщ по тарілках.

Геннадій Іванович продовжував сидіти в кріслі-гойдалці, вдаючи, що захоплений читанням газети, але насправді спостерігав за своїм сином, що подорослішав.

– Віталю, – почав він, кашляючи, – мені треба з тобою серйозно поговорити. Я давно хотів це зробити.

Віталік миттєво нашорошився. Надто вже добре він знав цей батьківський тон – провісник довгих, нудних нотацій і моралі, від яких нікуди не подітися.

– Так, тату? Що я накоїв?

– Дай поїсти дитині! – пирхнула мама.

– Алло, якій дитині?

– Нашій! Для нас він назавжди дитина.

– Так про що поговорити, тату? Що сталося?

– Сталося! – Геннадій підвівся. – Скільки можна? Ти в нас хлопець дорослий, невдовзі тридцять стукне! А живеш на всьому готовому! Як сир у маслі катаєшся!

У Віталіка й апетит зник. Він не любив усі ці розмови, які завжди закінчуються однаково.

– Тату, ти забув. Ми ж це вже неодноразово обговорювали. Я накопичую на квартиру. Зараз ціни – просто космос! Швидко мені не зібрати.

– Накопичує він! Кому ти розповідаєш? – Геннадій роздратовано похитав головою. – На Кіру свою збираєш, ось на кого!

– То їй квіти дорогі подаруєш, то в модний кінотеатр зводиш, то ще щось придумаєш! А вдома навіть на шкарпетки гроші в матері береш! Це нормально?

Алла Петрівна відразу спробувала втрутитися, щоб розрядити атмосферу.

– Гено, що ти таке кажеш? Віталік допомагає нам, чим може… Він же в нас не ледар.

– Допомагає? – нервово посміхнувся він. – Чим він нам допомагає? Тим, що палить світло цілодобово, і ллє воду без міри?

– Тим, що спустошує холодильник із космічною швидкістю? Ти порахуй, скільки він з’їдає! Борщ доїсти він нам допомагає, чи що?

Віталік почервонів від сорому та образи.

– Тату, не просто так я з вами живу. Я тобі сто разів казав, що як тільки назбираю потрібну суму, одразу з’їду! Мені самому набридло у вас жити! Я хочу своє особисте життя.

– А коли ти накопичиш, дозволь дізнатися? – Єхидно запитав Геннадій Іванович, – років через десять? Чи двадцять? А до цього ми тебе годувати-напувати повинні, одягати та взувати?

– Ні, Віталію Геннадійовичу! Так справа далі не піде! З цього місяця ти сам себе утримуватимеш! І навіть нам будеш платити певну суму за проживання! Як за оренду!

– Оце поворот! – Що платити? Тату, ти серйозно зараз кажеш? Це що, розіграш якийсь?

– Абсолютно серйозно! Серйозніше нікуди! – Припечатав Геннадій. – Ти дорослий чоловік, повинен знати ціну грошам. Час дорослішати, та брати на себе відповідальність!

– Продукти самі собою вдома не з’являються, комунальні послуги не оплачуються, та й одяг з неба не падає. За все треба платити!

Алла Петрівна дивилася на чоловіка приблизно таким же поглядом, як син. Гена з нею це не обговорював.

– Гена, пожалій сина! Він же намагається заради спільного блага, збирає на квартиру! Чи не наш обов’язок йому допомогти?

– А мене хто пожаліє? – відрізав Геннадій. – Я все життя працював, щоб купити цю квартиру. І ніхто мене при цьому не забезпечував! Тепер його черга попрацювати.

Сьогодні Віталік уже не поїсть. Просто не зможе, бо не лізе.

– Умовив, тату, я зрозумів, – він сказав так, ніби нічого не зрозумів, – я платитиму. Скільки ти хочеш із мене отримувати? Назви суму.

– Приблизно, тисяч п’ять на місяць, – щось склав в голові Геннадій Іванович. – Це за проживання, їжу і таке інше. Ну, і так, по дрібниці докупиш щось, якщо треба.

– П’ять тисяч? – Вилупився на нього Віталік. – Тату, ти звідки таку суму взяв? У мене вся зарплата поки що – чотирнадцять! Що мені лишається?

– Залишається дев’ять, – знизав плечима Геннадій Іванович, – цілком нормально. На життя тобі вистачить. І на те, щоб відкладати – теж.

– За житло та їжу вже заплатив. Решта – на твій розсуд. А те, що ти витрачаєш на свою ненаглядну Кіру – це твої особисті проблеми! Сам вирішуй, що для тебе важливіше!

Отак і попрощалися вони зі спокоєм у родині. Віталік пішов до себе.

– І чого ти досяг, Гено? – обурилася Алла, понизивши голос. – Образив сина! Посварив нас усіх! Ти ж бачиш, як він намагається!

– Я його не кривдив. Я його до справжнього життя привчаю! А то так і все життя за спідницю триматиметься, і нічого не навчиться! Потрібно вміти заробляти гроші, та правильно ними розпоряджатися!

Алла Петрівна, не погодившись із чоловіком, почала прибирати зі столу незайманий борщ. Вона відчувала, що в їхній маленькій, але дружній родині назріває серйозний, затяжний конфлікт, який може мати найнепередбачуваніші наслідки.

І ці наслідки не змусили на себе довго чекати…

Віталік, хоч і справно платив батькові обумовлені п’ять тисяч гривень щомісяця, не втрачав нагоди нагадати йому, як повільно збирається його заповітний капітал на власну квартиру.

Та навіть на перший внесок. Він ходив по квартирі похмурий, невдоволений, уникав спілкування з батьками, огризався з будь-якого приводу, навіть із незначних дрібниць.

Але Гена синові ні в чому не поступався. Аллі залишалося лише на все це дивитися.

Тоді, коли все трохи вщухло, у Віталіка з’явилася несподівана пропозиція:

– Якщо вже я офіційно плачу за орендовану кімнату, то, мабуть, приведу Кіру жити до нас. А то, що виходить? Я вам плачу, а бонусів із цього ніяких не отримую?

Геннадій Іванович, почувши ці слова, закашлявся, почервонів і подивився на сина.

– Що? Кого ти збираєшся привести? Цю… твою ненаглядну Кіру? В мій власний будинок? Ні за що на світі! Я цього не дозволю!

– Чому це? – усміхнувся Віталік. – Я ж плачу гроші, як за кімнату! Отже, маю повне право! Чи ні?

– Вирішив нас так шантажувати? Не вийде! Ні, ти не маєш жодного права! – закричав Геннадій Іванович, забувши, що стіни тонкі, а сусіди допитливі. – Це мій будинок! Моя фортеця! І я вирішую, хто тут житиме, а хто ні! Зрозумів мене?

– А я сам вирішую, з ким мені жити! – відповів Віталік.

Алла Петрівна знову виступила, як рефері, але знову невдало.

– Гено, не кричи так! Навіщо так хвилюватись? Може, й справді, Віталіку так буде краще? Кіра – гарна, мила дівчинка, вона нам не завадить. Навпаки, буде веселіше.

– Не завадить? Я стільки працював на це житло, щоб під старість років із квартирантами жити? У моєму домі – мої правила, і жодних винятків!

Віталік різко підвівся з-за столу, відсунувши стілець.

– Ти вже живеш із квартирантом. Ти мене призначив квартирантом. Так? – спитав він, дивлячись батькові прямо в очі. – Значить, я плачу тобі гроші, а права голосу не маю жодного?

– Звісно.

– Тоді квартирант має право вибрати краще житло. Тоді я просто з’їжджаю звідси! – випалив Віталік і, не сказавши більше ні слова, побіг за валізою.

Алла Петрівна з жахом подивилася на чоловіка.

– Гено, що ти наробив? Куди він тепер піде? Де він житиме? Ти подумав про це?

– Не знаю. І знати не хочу. Нехай розв’язує свої дорослі проблеми. Час самому відповідати за свої вчинки.

Віталік справді з’їхав. Тільки не того дня, коли кинувся за валізою, а трохи згодом, але з’їхав. Недовго думаючи, він знайшов і винайняв однокімнатну квартиру разом зі своєю коханою Кірою.

Спочатку вони були просто у нестямі від щастя. Ура, вони вільні, вони разом, і вони ні від кого не залежать!

Але незабаром початкова радість минула, і почалися суворі будні.

Виявилося, що винаймати квартиру, дуже дорого. А ще потрібно щомісяця платити за комунальні послуги, купувати продукти, одяг, побутову хімію… Витрати росли, як снігова куля.

Віталік працював, не покладаючи рук, але грошей все одно не вистачало. Кіра теж намагалася підробляти, але її скромного заробітку ледь вистачало на косметику, манікюр, та невеликі розваги із подругами.

Одного особливо поганого дня Віталік повернувся з роботи, і застав Кіру в сльозах.

– Хто тебе образив? Що сталося?

– У нас зовсім не лишилося грошей! – Схлипнула Кіра. – Я хотіла купити собі нову сукню на день народження, але нам навіть за квартиру платити нічим! Власниця вже дзвонила і лаялася!

Віталік знав, що рано чи пізно це мало статися. Він намагався уникати цієї теми, але реальність наздогнала їх.

– Ми обов’язково щось придумаємо. Може, я попрошу у мами в борг. Вона не відмовить.

– Просити грошей у твоєї мами? – Образилася Кіра. – Ні, дякую! Я не хочу бути зобов’язаною твоїм батькам. Я не хочу почуватися жебраком.

– Добре. Тоді твої ідеї?

– Я не знаю! Але я більше так не хочу жити… Я не хочу заощаджувати на всьому! Я хочу жити, як нормальні, забезпечені люди.

Щось урвалося. Терпіння.

– Нормальні забезпечені люди працюють, та заробляють гроші! – Віталік уже втомився підбирати слова. – А ти тільки й робиш, що витрачаєш мої гроші! Ти взагалі колись думала про те, як мені важко?

– Я витрачаю твої гроші? – Відповіла Кіра. – Та я взагалі майже нічого не витрачаю. Я на всьому заощаджую. Я навіть припинила ходити в салони краси! Коли я жила з батьками, то…

– Економиш? – Посипався сарказм. – Та ти на свою дорогу косметику витрачаєш більше, ніж я на їжу за весь місяць.

Кіра розплакалася ще сильніше.

– Ти мене зовсім не кохаєш! – крикнула вона крізь сльози. – Якби ти мене справді кохав, ти б не шкодував на мене грошей! Ти б намагався мене порадувати!

– Кохаю! – гаркнув він у відповідь. – Але я не можу один утримувати нас обох! Я теж хочу хоч трохи пожити для себе, а не тільки працювати на тебе!

Вони довго лаялися, звинувачуючи один одного у всьому, що можна пригадати, але зрештою Кіра поїхала до батьків.

Віталік залишився у порожній, похмурій квартирі. Мама, ніби відчувши його настрій, зателефонувала:

– Віталік, синку, – сказала вона схвильованим голосом, – як ти там? Чи все в тебе добре? Щось я зараз розпереживалася…

І знову щось урвалося.

– Мамо, мені так погано! – ледве чутно промовив він. – Я сильно посварився з Кірою, у нас зовсім немає грошей… Я в розпачі! А ще в мене таке почуття, ніби я й миритися з Кірою не хочу.

– Приїдь додому, синку, – сказала Алла Петрівна. – Будинок завжди відкритий для тебе.

Віталік не довго роздумував. Він поїхав до батьків. Геннадій Іванович зустрів його мовчки, без зайвих запитань та докорів. Він просто мовчки вказав на його стару кімнату.

Увечері Алла Петрівна нагодувала його смачною, наваристою вечерею. Геннадій Іванович, хоч і бурчав за звичкою, але теж сидів за столом і уважно слухав, як Віталік розповідає про свої біди.

– Нічого, синку, – сказала Алла Петрівна, коли Віталік закінчив свою сумну розповідь, – все обов’язково налагодиться. Головне, що ти знову вдома, поряд із нами. Ми завжди тобі допоможемо!

Віталік знав, що вдома йому буде набагато легше та спокійніше. Але він також розумів, що має щось кардинально змінювати у своєму житті.

– Тату, – він звернувся до батька, – я згоден на твої умови. Платитиму тобі ці п’ять тисяч щомісяця. Але з однією єдиною своєю умовою: ти припинеш бурчати, і відчитувати мене з кожного приводу. Як школяра.

Геннадій Іванович посміхнувся у вуса.

– Іде. Дивись, як на тебе подіяла кілька місяців на вільних хлібах. Вже не просиш привести сюди Кіру? І з нею не хочеш жити?

– Не хочу… Я краще накопичуватиму…

Як ви гадаєте, слушно вчинив батько, чи перегнув палицю? Ставте вподобайки, та пишіть коментарі, щодо цього.

КІНЕЦЬ.