– Ну де ти ходиш, ми з сином тебе уже зачекалися? – не дочекавшись відповіді, почав незнайомий голос.

– Ви хто? – перепитала я.

– О, цікавий поворот. А ви хто? – зухвало запитав мене жіночий голос на тому кінці.

– Я – дружина Мирона, – кажу.

– То і добре, що ви слухавку взяли. Напевно, настав час. От Мирон вам нехай і розкаже, хто я.

Незнайомка поставила слухавку, а я аж присіла, подумала, що мене хтось розігрує.

Ми готувалися до 60-річчя мого чоловіка, гарна дата, ювілей, тому ми вирішили, що відсвяткуємо в родинному колі в ресторані, зберуться найближчі, навіть син з невісткою з столиці обіцяли приїхати.

Чоловік пішов в магазин по торт, а свій телефон залишив вдома. Я ніколи до його телефону навіть не підходжу, а тут, бачу, що дзвонить, аж розривається, а на екрані пише “сусід Іван”.

Я подумала, що це щось термінове, і дозволила собі взяти слухавку. Що ж я, Івана не знаю?

Та на моє велике здивування в слухавці я почула жіночий голос, який навів мене на невеселі думки.

Я вже не могла дочекатися того моменту, коли чоловік повернеться з магазину, а він, як на зло, затримувався. Прийшов пізно, і вже був готовий до розмови, бо очевидно, вони з тією жінкою таки зустрілися.

– Вибач. Я мав тобі сказати це раніше, але не вистачало духу. У мене є ще один син, йому 15 років.

Я присіла, мені стало недобре, бо ж я ще до останнього сподівалася, що це або якийсь жарт, або не туди потрапили. Але ні, чоловік сам в усьому зізнався.

16 років тому я захворіла, і часто їздила по санаторіях, мене не було місяцями вдома. Тоді мій чоловік і завів роман.

Ми мали невеликий бізнес – палатки на ринку. Чоловік собі вподобав одну з наших продавчинь. У них все закрутилося і народився син.

З сім’ї чоловік вирішив не йти, адже у нас теж був син, та й багато спільного майна – будинок, машина, бізнес.

Утримувати позашлюбну дитину не становило проблем, адже бізнес наш приносив прибутки, а я у фінансову сферу ніколи не втручалася.

Так Мирослав і прожив 15 років на дві родини. І весь цей час я абсолютно ні про що не здогадувалася.

Я просто не уявляла, що мені робити з отриманою інформацією. Розлучатися в 59 років я точно не планувала, але і таке про саого чоловіка почути я точно не була готова.

– Заспокойся, прошу тебе. Якщо я не пішов з родини за 15 років, то і зараз не збираюсь цього робити. Я просто на повноліття подарую сину квартиру, і на цьому все, – каже мені чоловік.

Говорить він про це так просто, наче про товар з нашого бізнесу, але ж мова йде про дитину, яку він від мене приховував стільки часу. Та й легко сказати – квартиру куплю. А за чиї гроші? За наші, спільні.

Це все мало бути лише нашому сину. Він, до речі, ще нічого не знає, і я навіть не уявляю, як він відреагує, коли дізнається, що у нього є брат. Батько для нього був еталоном усього, він ним пишався, брав приклад, а тепер що?

Я не знаю, що мені робити. Не розумію, як мій чоловік міг так вчинити зі мною? Я йому вірила, а даремно.

Настрою святкувати його ювілей у мене немає зовсім, я сказала, що не прийду в ресторан, бо не хочу кривити душею – хвалити чоловіка перед гостями в той час, як душа плаче.

Мирон вважає, що я не маю права так його осоромити перед друзями і родичами, і в такий значущий для нього день я маю поряд.

А яка ваша думка? Мені йти чи не йти в ресторан? І чи він заслужив на мою присутність?

Джерело