– Ну, давай відповідай… Візьми слухавку, – шепотіла Олена, вслухаючись у довгі гудки.

Вона вже хотіла скинути виклик, як почула такий знайомий голос.

– Привіт…

– Доброго дня. Нам треба поговорити. Я не заберу у тебе багато часу. Де ми можемо зустрітися?

Вже за пів години вона вирушила до парку. Її пальці нервово тримали згорнутий трубочкою папір, а думки не давали спокою, перебиваючи одна одну:

– Я триматимуся гідно. Просто віддам це і піду. Скажу, що поспішаю, що на мене чекають… Я просто піду, не озираючись…

Цей парк був свідком її єдиного справжнього кохання, яке прийшло до неї досить пізно – у двадцять п’ять.

…Сергій з’явився у її житті так несподівано! То справді був банальний службовий роман. Хіба могла вона знати ще на початку минулого літа, що хлопець, який на кілька років молодший за неї, так затуманить їй голову?

Адже в її житті вже більше року був Олексій – дорослий, уважний, надійний чоловік, до того ж із далекоглядними планами на їхнє сімейне життя.

Щоправда, вона його не любила, але поважала, відчувала надійне плече та підтримку. А кохання, як казали їй старші та досвідчені жінки, дуже швидко минає.

Тож вона була готова стати дружиною Олексія.

Усі відверті закиди Сергія вона сприймала за жарти, у відповідь усміхалася і кидала кілька веселих фраз.

Так тривало кілька місяців, поки одного разу вона не отримала від нього повідомлення з освідченням у коханні.

Сама собі дивуючись, Олена стала таємно зустрічатися із Сергієм.

Це були незабутні вечори. Вона, як п’ятнадцятирічна дівчинка, бігла до парку, де за мить потопала в обіймах Сергія.

А потім вони шукали лавку в темному куточку або просто гуляли алеями…

А вранці вони приходили в офіс, ввічливо віталися і поводились як звичайні колеги. Щоправда, вони знаходили найменшу нагоду, щоб крадькома поцілуватися (іноді навіть за спиною у директора).

Це було якесь наслання!

Вона зрозуміла, що по-справжньому закохалася. Але… У її житті був Олексій, добрий, ніжний та надійний. І про це вона пам’ятала. Ну як можна проміняти його на безтурботного студента, який підробляє під час канікул і не має жодних планів на їхнє подальше життя?

Прийшла осінь. Сергій ходив на пари і в офісі з’являвся дедалі рідше. Тоді він і сказав Олені:

– Я не хочу псувати твоє життя. З ним на тебе чекає, швидше за все, надійне забезпечене майбутнє. Але я… Ніколи не одружився б, якби не любив…

Незабаром він звільнився. Були рідкісні дзвінки, повідомлення та кілька незабутніх зустрічей. І все…

Минула довга зима… Весною вони двічі випадково зустрілися в місті. Були короткі розмови. Після цих зустрічей вона почувала себе якоюсь безпорадною, чи що…

…І ось знову літо, серпень. Вона сама призначила йому зустріч.

Ще здалеку Олена побачила знайомий силует. Підійшла і посміхнулася:

– Привіт! Давно чекаєш? Як твої справи?

– Добре. А у тебе?

– І в мене добре, – Олена трохи зніяковіла.

– Я хочу віддати тобі ось це, – вона простягла йому згорнутий у трубочку аркуш паперу.

Сергій з цікавістю взяв білий пакунок. Він розгорнув його і йому на очі навернулися сльози.

– Це мої вірші для тебе…

– Дякую… Може, прогуляємося парком?

– Ні, – сказала Олена, наче боялася передумати.

– Мені треба йти.

– Тоді можна я тебе проведу, – запропонував Сергій.

Відмовити вона не змогла… Дорогою вони говорили про все і ні про що. Непомітно дійшли до її оселі. Зупинились. Стояли і мовчали. Говорили лише їхні очі. Якоїсь миті їхні руки мимоволі з’єдналися і Олена застигла в його обіймах.

– Я просто хотіла переконатись, що ти мені вже не потрібен, що я тебе більше… Не люблю. Але… Я помилилася, призначивши цю зустріч…

– Запросиш до себе? – зупинив її Сергій.

– Ні, не можу… Там у мене сукня на півкімнати… Біла. Як я й мріяла… Не треба було зустрічатися! Вибач. Прощавай!.. – і Олена забігла у свій під’їзд.

Ніч була теплою й зоряною. Напевно, багато щасливих пар загадали бажання в той серпневий зорепад…

А на околиці міста у своїй кімнаті гірко плакала без п’яти хвилин наречена…