Семен Миколайович хотів багато дітей. Та ось тільки після первістка його дружина Інна не змогла йому більше народ жувати дітей. Натомість змогла сусідка Антоніна. Теж наро дила йому сина.

Виросли діти, подалися у чужі краї на заробітки. Не стало Семена Миколайовича. Залишилися старенькі одні. І виживали як могли. Щоб було легше, почали жити разом…

Зима насилу здавала свої позиції. Потихеньку й бабусі пожвавішали. Давно не було звісток від дітей. Де вони? Як вони? На пенсію не проживеш, от і ходили старенькі на базар, продавали речі, що залишилися, або обмінювали на їжу… Відчинилися двері, увійшов чоловік.

— Ванечка! — стрепенулась Антоніна. За ним увійшов інший. — Артем! — кинулась до нього на rруди Інна. — Мами, тепер все буде добре, — сказав старший брат. Сини виставили на стіл частування, заварили чай. — Дякую, тітко Тоня, що не залишили матір одну. Подбали про неї, — сказав Артем Антоніні…

За тиждень сини знову поїхали на заробітки. За цей час вони упорядкували будинок, наповнили холодильник і льох їжею. Після стільки років спільного життя старенькі не хотіли роз лучатися.

Так і лишилися жити разом. Але тепер діти відвідували їх частіше. Два рази на рік. Кожен… — Тоня! Ти чого розляглася! Вставати час! Вже опівдні на подвір’ї!

— Покликала подругу Інна. Подругу, яку колись ненавиділа, як ворога, ту, яку колись сприймала як роз лучницю. — Та чого ти мовчиш! Вставай! Я вже кашу зварила! — обурювалася Інна, підходячи до ліжка подруги, щоб штовхнути її. — Господи! Тонечко! Як же так, ти ж на десять років молодша.

Як ти наважилася піти раніше за мене, — перехрестившись, тихо промовила Інна і сіла на стілець. Антоніна лежала із заплющеними очима і щасливо посміхалася.

Ненадовго пережила подругу Інна. Але живуть їхні діти, онуки. І ніколи не засуджують ні діда, ні бабусь. Вони жили, як могли, доnомагали виживати один одному. Свою дорогу подужали, як змогли. Бог їм суддя…

КІНЕЦЬ.