Щиро кажучи, я зовсім не знаю де б зараз мій зять Іван був, якби не одружився в свій час на нашій донечці Тетяні. Прийшов він вже на все готове. Відмили його, одягли, можна так сказати, згодом на роботу влаштували в хорошу компанію, по знайомству, можна навіть так сказати.

Так він навіть по знайомству не може кар’єру вже сам зробити. Люди, які пізніше за нього з вулиці прийшли, вже в начальниках сидять, а він на тому ж місці, що й ми з чоловіком його влаштували.

А Іван наш майже сьомий рік все на тій же позиції і з тією самою ж зарплатою, яким там людям з першого дня пропонують. Це ще примудритися треба так працювати, слів немає просто в мене вже.

Ми з чоловіком дійсно багато робимо для сім’ї дочки: починаючи з того, що і весілля справили їм на свої гроші, і з роботою допомогли, і з дитиною постійно виручаємо, як тільки потрібна наша допомога, завжди йдемо на зустріч, не зважаючи ні на що.

Останньою крапкою стала велика сума грошей, яку я з батьком вклали в квартиру для нашої доньки та зятя, в нову двокімнатну квартиру для «молодих» – після того, як Тетяна відразу повідомила нам, що чекає на другу дитину.

Гаразд з однією дитиною вони ще й жили довгий час по якихось орендованих квартирах, але з двома дітьми – це вже у мене в голові не вкладається. Вони, звісно, постійно говорили, що куплять самі, тому ми з батьком чекали, що вони самі для себе придбають житло.

Але я бачу, що такими темпами вони і стільця звичайного для себе не куплять, вже мовчу про власне нормальне житло, в якому можна з дітьми жити.

Продали тут з чоловіком ми свою добротну дачу, зібрали всі свої заощадження, які відкладали довгий час, вклалися, наших грошей було вісімдесят відсотків, доньки з зятем – двадцять додали. Ну а що робити тут нам? Потрібно ж якось допомагати своїм дітям.

Нам з чоловіком було просто шкода дивитися на свою доньку, а особливо, коли зрозуміли, що чоловік навіть не здатен забезпечити свою сім’ю.

Чекати, коли зять купить квартиру своїй сім’ї, можна було до його пенсії. Вже така людина мій зять, абсолютно не амбіційна.

Іван і досі працює за невелику зарплату, кар’єру не робить, підвищення не просить, ні на що не сподівається. Навіть пенсіонерам пенсію індексують, а мій зять все отримує стільки ж, скільки і в перший день на роботі, і ні копійкою більше.

Ну правильно, щоб більше отримувати, треба старатися, потрапляти на очі начальству, придумувати щось нове, а Іванові абсолютно нічого не треба.

Мій зять вчасно приходить на роботу, вчасно йде, працює від ранку до вечора, виконує всі обов’язки, отримує за роботу певну суму грошей, з яких більше половини до останнього часу віддавав за оренду, і не думає зовсім про зайве.

Найсумніше, що матері його власній, свасі моїй, схоже, теж все байдуже.

А сама сваха моя взагалі живе собі, як їй зручно. Вона вважає, що сина виростила, і більше нікому нічого не винна!

З онуком мати Івана жодного дня не сиділа, дитина її не знає, називає на «ви». Ось така матуся та бабуся у нас ще є!

На весілля своєму синові з невісткою їм ні копійки не дала взагалі! Зате вела себе, як справжня господиня свята. Їла, частувалася, промови такі гарні говорила.

Хотіла сваха моя, мабуть, і на новосілля цей номер повторити. Але я встала і правильно їй все сказала, що думала про таку поведінку. Образився вони з сином на мене дуже сильно, треба ж. Іван взагалі зібрав свої речі і до матері пішов.

Виявляється, на новосілля, яке спало на думку святкувати Олені з Іваном в двокімнатній квартирі, сталася справжня суперечка.

Сидимо ми за столом всією сім’єю і найближчих родичів покликали, їмо, тут піднімається сваха, говорить тост.

Мовляв, діти мої, ви такі молодці, вітаю вас, чудову квартиру купили, все тут так гарно, добре вам буде тут.

А моя Оленка на ці слова прямо і відповіла – мовляв, Тамаро Петрівно, якби не мої рідні мама з татом, не було б зараз ні квартири цієї, ні новосілля ніякого. Син ваш, говорить, для себе за сім років диван купити не зміг. Так що там диван, ковдри і то від батьків, від вас приніс.

Олена моя так і сказала, що якби не мої мама з татом, напевно, спали б ми на підлозі або зовсім на вокзалі з дітьми.

Сваха, звичайно, заметушилася, адже чути таке про свого сина за накритим столом не дуже приємно їй було, ще й перед людьми. І тут раптом встав Іван наш сердитий, який і слова ніколи лишнього не скаже:

– Живіть, – каже, – у своїй цій квартирі самі! Набридли! Ноги моєї тут більше не буде!

Ні, ну який молодець! Образився він на нас, бачте. Неправильно навколо нього хороводи водили, не з тим обличчям подарунки дарували йому, бачте. Дорікнути йому посміли, що він ніхто в свої роки. Хороша прибиральниця, якщо не лінується, і то заробляє більше ніж він. Добре отак чоловік влаштувався. А тепер взагалі привід знайшов – кинути дружину з двома дітьми. Молодець, що тут скажеш? Від мами своєї далеко не втік.

Сваха вважає, що це я зруйнувала сім’ю наших дітей. Але хіба я винна у цьому?

КІНЕЦЬ.