Три роки тому я вийшла заміж. У нас були дуже добрі стосунки з чоловіком до того часу, як він не почав наполягати на дитини. Я теж хотіла дітей, але вважала, що треба трохи зачекати. У нас була дуже маленька квартира, і треба було купити більше. Крім того, треба було трохи накопичити грошей перед декретом.

Спочатку чоловік погоджувався з цим, але періодично знову порушував тему дітей. Я росла у великій сім’ї, і в мене були брати та сестри. Тому я добре уявляла, що таке немовля у хаті. Чоловік же був єдиною дитиною у своїй сім’ї. Про дітей він майже нічого не знав, якщо не брати до уваги шестимісячного сина його сестри, до якої ми кілька разів ходили в гості.

Після чергового візиту до його сестри знову виринала ідея, що час заводити свою дитину. Я розуміла, що чоловік не розуміє різниці між недовгим перебуванням поруч із ситим і веселим немовлям і цілодобовим доглядом за своїм малюком. Адже немовля потрібно не тільки годувати, а й вставати до нього ночами, лікувати.

На мої аргументи чоловік відповідав, що я даремно його лякаю. Адже всі через це проходять. Йому хотілося бути молодим батьком.

Він вважав, що якщо чекати, то можна й до п’ятдесяти років не наважитись на дітей.

І моя, і його мама активно радили нам поквапитися з малюком. Вони говорили про те, що нам допомагатимуть і в усьому підтримуватимуть. І я зрештою погодилася.

Поки я була в положенні, чоловік виявляв ніжність та уважність у всьому. Він виконував домашні справи, не пропускав жодного медичного огляду, контролював моє харчування.

Я заспокоїлася та розслабилася. Вирішила, що мої переживання були зайві. Адже все так добре складалося. Але незабаром після того, як з’явився син, і ми приїхали з лікарні, все стало не так райдужно.

Спочатку чоловік намагався стати добрим батьком. Я зі свого боку, більшу частину справ виконувала сама. Але я не могла захистити чоловіка від плачу, який тепер часто був у нашій квартирі.

Ночами я по кілька годин заколисувала сина. Я розуміла, що чоловікові треба поспати перед роботою, але не могла нічого вдіяти. Я включала нічник на кухні, щоб не заважати йому, але він повертався, прикривався подушками. Нормально виспатися йому майже вдавалося.

У такій ситуації наші стосунки почали псуватися. Ми все частіше кричали один на одного. Чоловік приходив з роботи все пізніше.

Через три місяці після появи сина він зібрав речі та переїхав до своєї матері.

Він пояснив це тим, що йому необхідно виспатися, щоб мати змогу нормально працювати протягом дня. Сказав, що втомився і не може більше. Він не розлучився зі мною, сказав, що приїжджатиме і купуватиме все необхідне. А коли дитина трохи підросте, знову повернеться додому. Але поки що він втомився і йому необхідний перепочинок.

Свекруха подзвонила мені та сказала, що такий вчинок сина вона не вітає, але щоб врятувати сім’ю, йому все ж таки треба з’їхати. Вона пообіцяла часто приїжджати до мене, допомагати по дому та з дитиною. Свекруха втихомирювала мене, казала, що всі чоловіки не пристосовані до таких умов.

Обіцяла допомагати за першим дзвінком.

Моя мама теж пообіцяла допомагати із сином.

– Мамо, що мені робити? Хіба це нормальний чоловічий вчинок? – Мені було дуже прикро.

– Доню, не варто рубати з плеча. Він не витримав, але й не втік від вас до іншої. Тому все згодом прийде в норму, – заспокоювала мене мама.

Але мені не здається, що все налагодиться. У мене таке почуття, ніби мене зрадили. Спершу він не слухав мене, наполягав на дитині. Тепер він просто пішов. Тепер я не впевнена, що в майбутньому зможу покластися на цю людину.

КІНЕЦЬ.