Мама подзвонила мені рано-вранці з несподіваним проханням: – Ніночко, можеш дати мені ключі від своєї квартири? Я вже давно мешкаю окремо.

Мені 38 років, я незаміжня, дітей немає, і живу в новій двокімнатній квартирі, яку купила завдяки своїй наполегливій роботі. Мама живе у своїй двокімнатній квартирі, де ми з сестрою виросли. Наші стосунки досить прохолодні, тому її прохання мене дуже здивувало.

– А навіщо тобі ключі від моєї квартири?

– Обережно запитала я.

– Я збираюся переїхати до тебе. Наступного тижня, – спокійно відповіла мама.

– Не зрозуміла… – Що тут не розуміти?

Ти одна живеш у великій квартирі, ти не маєш ні дітей, ні тварин.

А ось твоя сестра Світлана з двома дітьми тулиться в однушці. Я вирішила віддати їй свою квартиру, а сама переберуся до тебе. Адже в тебе одна кімната порожня, та й ти постійно на роботі, – пояснила вона. Мене буквально приголомшило таке нахабство.

Ця квартира – результат моїх багаторічних зусиль. Я працювала понаднормово, брала завдання додому, відмовилася від особистого життя, щоб накопичити на неї. А Світлана вийшла заміж, народила дітей та спокійно чекала, коли мама віддасть їй своє житло. Навіщо напружуватись?

Наші батьки розлучилися, коли ми з сестрою ще навчалися у школі. Я завжди була ближчою до батька, але він вирішив, що дівчаткам краще залишитися з мамою.

Він залишив нам все і пішов винаймати житло. Мама завжди виділяла Світлану, ставила її мені в приклад. Після школи сестра пішла на курси перукарів, а я вирішила вступати до університету.

Я хотіла хорошу роботу та забезпечене майбутнє, але за це п’ять років терпіла мамині докори. Коли з’явилася нагода, я з’їхала. Жила у орендованих квартирах, працювала, відкладала гроші. Так я накопичила на своє житло. Працюючи, я й не помітила, як пролетіли роки, а я не маю ні сім’ї, ні дітей.

Але зараз у мене є молода людина, з якою ми зустрічаємося вже півроку. Проте я не афішую наші стосунки, тож мама про це не знає. – Якщо до 38 років не вийшла заміж, то вже й не вийдеш!

– Заявила мама.

– У тебе ні дітей, ні навіть кота, тож житимеш з мамою. Давай ключі, або зроби дублікат.

– Нічого я робити не збираюся, – твердо відповіла я.

– Ти не пустиш рідну матір?

– Ні. З якого дива? – Я вже пообіцяла Світлані свою квартиру.

Вони речі збирають. Я глибоко зітхнула і спокійно сказала: – Мамо, це моя квартира, і в ній я житиму сама. А куди переїде Світлана – це не моя проблема. Мама образилася, заявила, що я така ж жадібна, як батько, який нічого нам не залишив. Але вона забуває, що її квартира – батьківська.

Він все віддав, щоб ми могли нормально жити. Я нікого не пущу до своєї квартири, навіть якщо доведеться зіпсувати стосунки з рідними. А як ви вважаєте, хто правий – я чи мама?

КІНЕЦЬ.