Ніна жила в місті. Мала гарну роботу, квартиру, авто і улюблену кав’ярню, де її вже знали в обличчя. Вважала себе самостійною, сильною жінкою. Іноді навіть пишалася собою більше, ніж варто.

Батьки залишились у селі. Простий будиночок, старенький телевізор, грядки, піч, на якій ще з дитинства так солодко спалося.

Але Ніна давно не приїжджала. Спочатку була робота, потім якісь курси, потім новий проєкт. А коли мама телефонувала, Ніна завжди трохи дратувалася:

– Ну що ти хочеш знову? Я зайнята.

У глибині душі вона навіть трохи ображалась: мовляв, усе, що має – здобула сама. Ніхто не допомагав їй з дипломом, з житлом, із першим бізнесом. Батьки тоді тільки змогли сказати: «Молимось, доню, тримайся».

І ці слова, замість підтримки, чомусь боліли.

У той день вона була в ресторані. Зустріч із партнерами, обід, келих білого вина. Телефон завібрував у сумці – «Мама». Ніна глянула і не взяла слухавку.

– Потім. Передзвоню після зустрічі, – подумала.

Але зустріч затягнулась, потім треба було щось терміново відправити, потім поїхала додому. І коли сіла на диван – згадала.

— Мам, не ображайся, зараз наберу, — бурмотіла собі під ніс, натискаючи на номер.

Але слухавку взяла чужа жінка. Сусідка.

– Ніно… Це Марія Степанівна. Донечко, твоя мама просила тобі подзвонити… Вона не могла сама… Батька не стало. Він тебе кликав, вона хотіла тобі сказати, але ти не брала слухавку…

У Ніни потемніло в очах.

– Що?.. Як? Коли?..

– Годину тому… Вона не встигла…

Дорога в село була довгою і як ніколи мовчазною. В голові Ніни крутилося лише одне – я не взяла слухавку.

Вона згадувала тата. Як вів її за руку в перший клас. Як навчив їздити на велосипеді. Як будував з нею будинки для ляльок, бо «оті пластикові – без душі». Як давав їй останню грушу з дерева, а сам казав: «Я не люблю груші, їж ти». Хоч вона знала – любив.

А потім згадала, як сама перестала дзвонити. Як соромилась у розмовах з колегами згадувати, що її батьки – з села. Як одного разу сказала подрузі:

– Мої батьки… вони нічого мені не дали. Все, що я маю – я сама заробила.

І зараз ті слова їй дуже боліли. Ну як батьки їй нічого не дали, якщо вони дали їй найважливіше – життя.

У дворі було багато людей. Її зустріла мама – посивіла, змучена, чужа. В очах – порожнеча.

– Мамо… – тільки й змогла сказати Ніна. І вперше за роки просто обійняла її міцно. Без слів.

– Він дуже хотів з тобою попрощатись… – шепотіла мама, стискаючи її долоню. – Весь час питав, чи ти передзвониш…

Ніна стояла мовчки. Бо жодних слів не було достатньо.

На третій день після похорону вона вийшла у сад. Сіла на ту саму лавку, де колись сиділа з татом, їла хліб з вишневим варенням і слухала його історії.

На столі стояла стареньке поливане горнятко з квіточкою. Те саме, з якої він пив каву зранку. Тиша була неприродна. Вона відчувала, як болить повітря.

– Тату, я не встигла… – прошепотіла вона. – Пробач.

Повернувшись в місто, Ніна довго не могла зібратися. Робота більше не тішила. Квартира здавалася холодною.

І тоді вона взяла відпустку і поїхала знову в село. До мами. Не на годину. Не проїздом. А просто бути поруч.

Зранку вони разом садили квіти. Вдень – варили борщ. Увечері – пили чай і згадували тата.

І в ту мить Ніна зрозуміла:

Батьки дали їй усе. Свої руки, своє тепло, свою любов, свою віру в неї. Просто не у вигляді грошей чи квартири. А у вигляді життя.

Минув рік. На річницю по татові вона привезла з міста нову лавку. Поставила під грушею.

Сіла, вдихнула тепле повітря і пошепки сказала:

– Тату, я вже вдома. Пробач, що запізно… Але я більше не забуваю, хто мене любив по-справжньому.

Бережіть своїх батьків. Дзвоніть, навіть коли зайняті. Бо потім може бути пізно. І тоді залишиться лише тиша…

Джерело