Ніна Василівна метушилася на кухні, на плиті готувалися котлети. Думки її постійно поверталися до чоловіка, який вже тиждень відпочивав у санаторії. Путівку вона купила йому сама – вирішила, що Віктору Івановичу, її чоловіку, потрібно трохи відволіктися від домашньої рутини і поправити здоров’я. Їй самій їхати не хотілося, а чоловікові було корисно і в насолоду – свіже повітря, процедури, басейн.

– Ну, що там твій санаторний герой? – запитала подруга Валя, зазирнувши на чай.

– Та все нормально начебто, – відповіла Ніна Василівна, ставлячи чайник на плиту. – Дзвонить щодня. Говорить, годують добре, процедури подобаються.

– А ти не переживаєш його одного відпускати? – Валя хитро примружилася. – Чоловіки у такому віці якраз починають згадувати молодість.

Ніна Василівна засміялася:

– Ой, Валю, ну що ти таке кажеш? Віктору вже шістдесят п’ять! Куди йому молодість згадувати?

– А ти думаєш, вони у шістдесят п’ять зовсім старі? – Валя відпила чай. – Он у моєї сусідки чоловік ще старший за твого Вітю, а пішов до іншої.

– Мій не такий, – впевнено сказала Ніна. – Ми з ним сорок років разом. Він мені вірний як скеля.

Валя знизала плечима:

– Ну-ну. Подивимося.

Наступного дня Віктор Іванович зателефонував як завжди.

– Ніно, привіт! Як ти там?

– Все нормально, Вітя. Серіали дивлюся та в’яжу. А як ти?

– Та добре! Сьогодні ходив на масаж та в басейн. Так добре поплавав!

Жінка посміхнулася:

– Ну от бачиш! Я ж казала, що тобі сподобається.

– Так-так, дякую тобі за путівку. Ти в мене молодець!

Розмова була короткою, але Ніна Василівна почувала себе задоволеною. Чоловік відпочиває, набирається сили – що ще потрібно?

Але за кілька днів дзвінки стали рідшими. Віктор дзвонив через день або навіть два, а розмови ставали коротшими.

– Ніно, тут у нас екскурсія була! У музей возили.

– Здорово! А що це за музей?

– Та так… якийсь місцевий. Гаразд, я побіг на вечерю.

Ніна почала турбуватися. Її чоловік завжди був балакучою людиною, а тут раптом став якимсь замкнутим.

Коли чоловік повернувся із санаторію через три тижні, Ніна одразу відчула щось недобре. Віктор виглядав дивно: очі блищали, усмішка була якась напружена.

– Ну як відпочив? – Запитала вона за вечерею.

– Добре! Дуже добре! – відповів він і почав розповідати про процедури та басейн.

Але Ніна зауважила: він уникає дивитися їй у вічі.

Через тиждень вона випадково знайшла в його телефоні дивне повідомлення: «Вікторе, дякую за чудовий час разом! Сподіваюся побачитися знову!» Відправник – якась Людмила.

Ніна відчула холод усередині:

– Вітя! Хто така Людмила?

Чоловік зам’явся:

– Це… жінка із санаторію. Ми познайомились на екскурсії.

– І що означає «чудовий час разом»? – голос Ніни Василівни затремтів.

Віктор Іванович зітхнув:

– Ніно … Ми з Людмилою просто спілкувалися там. Вона вдова… дуже самотня…

Ніна Василівна мовчала кілька секунд:

– Просто спілкувалися? Чи щось більше?

Чоловік опустив очі:

– Ніна… давай не будемо.

Вона відчула, як усередині все обірвалося:

– Ти що, закрутив роман?

Чоловік спробував виправдатися:

– Це було просто спілкування! Я нічого поганого не робив!

Але Ніна вже не слухала його. Її світ валився просто перед очима. Чоловік, якому вона довіряла все життя, виявився зовсім не таким вірним як скеля, яким вона його вважала.

Після цієї розмови відносини між подружжям стали холодними та натягнутими. Ніна більше не могла дивитися на нього з колишнім коханням та довірою. Кожен його дзвінок чи повідомлення тепер викликали підозри.

Вона зрозуміла одне: навіть після сорока років шлюбу не можна бути впевненою ні в чому.

А одного разу, коли Ніна саме ставила чайник, у двері подзвонили. Вона здивувалася: Віктор був вдома, на гостей вони не чекали. Протерши руки об рушник, вона пішла відчиняти.

На порозі стояла жінка років шістдесяти з короткою зачіскою та яскравим шарфом. У руках у неї був невеликий пакет.

– Здрастуйте, – сказала незнайомка з натягнутою усмішкою. – А Віктор Іванович тут живе?

Ніна застигла. На душі стало хвилююче.

– А ви з якого питання? – Холодно запитала вона, намагаючись не видати хвилювання.

– Я до Віктора Івановича, – спокійно відповіла жінка. – Я Людмила, ми познайомились у санаторії. Він вдома?

Ніна відчула, як у неї почервоніли щоки.

– Проходьте, – сказала вона після паузи і відступила убік.

Людмила увійшла до коридору і озирнулася.

– Вікторе! – голосно покликала Ніна. – До тебе прийшли!

За хвилину з кімнати вийшов Віктор Іванович. Побачивши гостю, він змінився на обличчі.

– Людмило? Що ти тут робиш?

– Вікторе Івановичу, я проїздом у вашому місті і вирішила зайти, – відповіла вона так, ніби це була найприродніша справа на світі. – Ось привезла вам полуничне варення власного приготування.

Вона простягла пакет. Віктор Іванович розгублено взяв його та глянув на дружину. Ніна Василівна стояла з кам’яним обличчям.

– Я, мабуть, піду, – невпевнено сказала Людмила, помітивши напругу у повітрі.

– Ні, раз прийшли, залишайтеся! – Раптом сказала Ніна з несподіваною рішучістю. – Давайте поговоримо.

Людмила кивнула, зняла взуття і пройшла до кімнати. Віктор Іванович кинув на дружину благаючий погляд, але та проігнорувала його.

Коли всі посідали за столом, Ніна поставила перед гостею чашку чаю.

– Отже, Людмило, розкажіть про своє знайомство з моїм чоловіком, – почала вона з крижаною ввічливістю.

Людмила виглядала трохи збентеженою:

– Ну, що тут розповідати? Ми зустрілися на екскурсії… розговорилися… Потім почали разом гуляти територією санаторію…

– Тільки гуляти? – зупинила її Ніна.

Людмила кинула швидкий погляд на Віктора:

– Так… Ми просто добре спілкувалися. У нас багато спільного…

– Спільного? Наприклад? – Ніна схрестила руки.

– Ну… інтереси… книги… музика…

Віктор Іванович нарешті втрутився:

– Ніно, вистачить допит влаштовувати! Ми просто друзі!

Ніна обернулася до чоловіка:

– Друзі? Ти вважаєш нормальним заводити «друзів» за моєю спиною? І запрошувати їх додому?

Віктор Іванович зам’явся:

– Я не запрошував її! Вона сама прийшла!

Людмила піднялася:

– Вибачте мене. Я бачу, що мій візит спричинив незручності. Очевидно, я все неправильно зрозуміла.

Але Ніна її зупинила:

– Сядьте! Якщо вже прийшли, давайте все з’ясуємо до кінця.

Людмила повільно опустилася назад на стілець. У кімнаті повисло напружене мовчання.

Нарешті Ніна знову заговорила:

– Знаєте що? Я вдячна вам, що ви показали мені правду. За сорок років шлюбу я думала, що знаю цю людину. Але виявилося, я помилялася.

Віктор Іванович схопився:

– Ніна! Та нічого такого не було! Ти все неправильно розумієш!

Але Ніна вже не слухала його. Вона обернулася до Людмили:

– А тепер ви можете йти. Дякую за варення.

Людмила мовчки встала та вийшла з кімнати. Вхідні двері гримнули за хвилину.

Віктор Іванович залишився стояти посеред кімнати з винним виглядом.

– Ніна… ну пробач мені…

Але Ніна Василівна тільки похитала головою:

– Вибач? Ти навіть не розумієш, за що просиш вибачення.

Вона пішла до спальні і зачинила за собою двері. Віктор Іванович залишився сам у тиші порожньої кімнати.

Чоловік довго стояв, не знаючи, що робити. Він почував себе розгубленим і винним, але водночас не розумів, чому все так далеко зайшло. Для чого Людмила приїхала без попередження. Навіщо він дав їй свою адресу і взагалі зв’язався з нею, піддавшись хвилинній слабкості. Він, правда, не зраджував дружині за весь час шлюбу, а тут немов щось найшло.

Ніна сиділа в спальні на ліжку, дивлячись в одну точку. У голові шуміло, думки плуталися. Вона намагалася зрозуміти, де саме все пішло не так.

Через деякий час Віктор постукав у двері.

– Ніна, можна я зайду? – спитав він тихо.

– Заходь, – відповіла вона після паузи.

Він увійшов і сів поруч із нею.

– Ніна, я правда не хотів тебе образити. Я розумію, що ти злишся…

Ніна глянула на нього з гіркотою.

Чоловік замовк. Йому не було чого більше сказати.

– Ми поки що поживемо окремо. Мені треба подумати. І тобі також.

– Ніна! Ну, навіщо це? Ми можемо все виправити! – Вигукнув він.

Вона похитала головою:

– Не знаю, Вітя. Поки що не знаю.

Наступного дня Ніна зібрала речі та поїхала до дочки до іншого міста. Віктор залишився сам у квартирі. Він намагався зайняти себе справами: читав газети, дивився телевізор, гуляв парком. Але почуття самотності та вини переслідувало його постійно.

Ніна теж почувала себе спустошеною. Вона любила чоловіка, але розуміла: навіть якщо вони помиряться, колишньої довіри вже не буде.

Минуло кілька тижнів. Вони іноді зідзвонювалися, але розмови були короткими та натягнутими. Жоден із них так і не наважився зробити перший крок до примирення.

Несподівано до Віктора Івановича зателефонувала Людмила.

– Вибач мені за цей візит, – сказала вона. – Мені не варто було так чинити.

– Добре, що тепер про це говорити, – відповів він.

Наприкінці розмови Людмила запропонувала якось зустрітися і випити разом каву. Віктор Іванович погодився.

Коли він поклав трубку і залишився в тиші, квартира здалася йому ще більш порожньою та холоднішою. Він сів на диван і довго дивився на фотографію їхньої родини на полиці. На знімку вони з Ніною посміхалися один одному з такою теплотою та любов’ю, яку, розумів чоловік, він більше ніколи не побачить.

КІНЕЦЬ.