Ніна прийшла з роботи, переодягнулась і попила чаю. Вечерю готувати ще зарано, встигне. Олексій прийде години через дві. Ніна взяла книжку, лягла на диван і блаженно випростала ноги.

Вона була весь день на підборах.

Ніна працювала вчителькою початкових класів. Виглядала підтягнутою, з акуратною стрижкою. Одягалася у строгі костюми та непомітні сукні. Це шкільний дрес-код вчителів.

Щодня доводилося зустрічатися з кимось із батьків учнів. А вони різні, з різними статками.

Вона намагалася не виділятися на тлі небагатих із них, і не губитися серед успішніших. За час роботи у школі навчилася говорити чітко та правильно, не підвищуючи голосу. Діти й батьки її поважали.

Через кілька прочитаних сторінок очі Ніни почали злипатися. Вона прикрила їх і непомітно задрімала.

…Прокинулася Ніна від звуку книги, що опинилася на підлозі. Вона сіла й потерла очі. Нахилилася підняти книгу, і в цей момент у двері подзвонили.

– Олексій же ж має ключ, та й рано йому ще, – здивовано подумала Ніна.

Дзвінок повторився. Він був якийсь нерішучий, короткий…

Ніна подивилася в коридорі у дзеркало, поправила зачіску, й відкрила двері.

На порозі стояв Микола, друг і колега Олексія.

– Привіт, Ніно, – сказав він.

– Привіт, Миколо, – здивовано відповіла жінка. – А Олексія нема, він ще не прийшов з роботи.

– Я знаю, – сказав Микола. – Я прийшов до тебе.

Микола якось дивно переминався з ноги на ногу.

– Ну проходь тоді, – Ніна здивовано відступила в сторону, пропускаючи Миколу.

Він зняв пальто, почепив його на гачок, шарфик засунув у рукав. Потім скинув черевики.

Ніна дивилася на нього, думаючи, що могло привести його до неї. Чи не сталося щось з Олексієм?

Микола обсмикнув светр і подивився на Ніну, чекаючи на запрошення пройти в кімнату.

– Проходь на кухню, – сказала Ніна.

Як відомо, найкраще вести розмови на кухні.

Микола пройшов першим і сів за стіл. Ніна підійшла до плити й увімкнула конфорку під чайником. Він одразу зашумів.

– Чай або кава? – запитала Ніна, озирнувшись до Миколи.

– Від чаю не відмовлюся, – сказав він.

Ніна дістала з шафи чашку. Вазочка з цукерками та печивом уже стояла на столі. Ще теплий чайник майже одразу закипів, попередивши про це дзвінким свистом.

Ніна налила в чашку чай і підсунула до Миколи вазу з цукерками. Сіла навпроти.

– А ти не будеш за компанію? – запитав Микола, явно відчуваючи себе не у своїй тарілці.

– Ти ж не просто так прийшов. Щось трапилося? З Олексієм щось?! – замість відповіді запитала Ніна.

– Живий і здоровий твій Олексій, – Микола опустив очі, вдаючи, що вибирає цукерку.

– Розповідай, – нетерпляче попросила Ніна.

– Давно хотів тобі сказати… – Микола взяв цукерку і почав роздивлятися обгортку. – Ти жінка видна, розумна, господиня що треба… – почав Микола, розгортаючи цукерку. – Не хотів втручатися у вашу родину. Але я змушений відкрити тобі очі на Олексія.

Микола поклав у рот цукерку й почав жувати.

– Ну, кажи вже?! – Ніна вже починала втрачати терпіння.

– Загалом, мені неприємно тобі говорити… – Микола голосно сьорбнув з чашки.

– Та що ж там таке?! Говори! – не витримала Ніна.

Вона не могла зрозуміти, що це робиться.

– Олексій має коханку, – видав Микола.

Ніна засміялася.

– Ти не зрозуміла, що я сказав? Не віриш? Чи знала? – засмучено спитав Микола.

– Ох, а я подумала, що щось страшне трапилося, – відсміявшись, сказала Ніна.

Тепер настала черга Миколи дивуватися.

– Ну і що? Олексій мужик видний, у самому соку, – сказала Ніна. – А тобі яка турбота? Ви ж начебто друзі, а друзі не зраджують. Сам скільки разів на ліво ходив?

Ніна холодно дивилася на Миколу.

– Свою сім’ю профукав, то тепер прийшов мою зруйнувати? – обурено сказала Ніна і навіть підвелася з-за столу.

– Я прийшов відкрити тобі очі. Ти для нього все робиш. Готуєш, переш, пироги печеш. Сама – краще не буває. А він не цінує тебе, – пролепетав Микола, розчервонівшись чи то від збентеження, чи від гарячого чаю.

– Попив чаю? А тепер іди. Олексій ось-ось прийде, – різко сказала Ніна.

– Я піду, тільки подумай над моїми словами. Добре подумай. Попереджена, значить…

– Іди, йди, благодійнику, – поквапила його Ніна.

Микола швидко пішов у коридор. Покрутив головою у пошуках взуттєвої ложки. Не знайшовши її, з кректанням нахилився і став одягати черевики. Ніна стояла, схрестивши на грудях руки і притулившись плечем до одвірка. Дивилася холодно та нетерпляче.

Микола сяк-так взувся, схопив з вішалки пальто і підійшов до дверей.

Довго порався із замком, нарешті відімкнув двері й вийшов на майданчик.

За ним по підлозі тягнувся шарф, що звисав із рукава пальто. Він обернувся, хотів щось сказати, але Ніна зачинила перед ним двері…

…Вона повернулася на кухню, поставила чашку з недопитим чаєм у мийку і важко опустилася на стілець.

З Олексієм вони познайомились в театрі. В антракті в буфет вишикувалася черга. Ніна з подругою примостилися в самому хвості.

– Ох, як пити хочеться. Думаєш, встигнемо? – захвилювалася подруга.

– Стій тут, – сказала Ніна і пішла на початок черги.

Перед самим прилавком вона побачила двох хлопців. Ніна підійшла до них і тихо просила купити їй пляшку води.

Один із хлопців згідно кивнув. Він попросив воду в буфетниці і віддав пластикову пляшку Ніні, відмовившись від запропонованих нею грошей.

Ніна подякувала йому і відійшла до подруги. Дівчата стали біля стіни і по черзі пили прямо з пляшки.

Пробираючись на своє місце в залі, Олексій крутив головою, дивлячись на Ніну. Їхні погляди зустрілися, і Ніна ніяково опустила очі. Весь другий акт Олексій постійно оглядався на неї.

Коли після вистави Ніна з подругою вийшли на вулицю, хлопці вже чекали на них біля виходу.

– Сподобалася вистава? – запитав той, що купив Ніні воду.

– Так, – сказала вона.

– Я Олексій, а це Сергій – мій друг.

Дівчата теж представилися. Вони спочатку йшли всі разом, обговорюючи виставу. Потім поділилися по парах.

Олексій уже два роки працював після закінчення інституту, а Ніна щойно закінчила навчання.

Вона не могла сказати, про що вони говорили під час тієї першої зустрічі. Але добре запам’ятала почуття радості, хвилювання та щастя, які відчувала, йдучи вечірнім містом поряд з Олексієм.

У подружки з Сергієм нічого не вийшло, а Олексій та Ніна більше не розлучалися. Весною вони зіграли весілля. Їм дали кімнату в сімейному гуртожитку від підприємства, де працював Олексій. Через рік у них народився син, а ще через дві доньки. Керівництво виділило їм у цьому ж гуртожитку двокімнатну квартиру з маленькою кухнею. Це тоді було щастя.

Черги на отримання безкоштовних квартир пішли в минуле, проте дозволили приватизувати кімнати в гуртожитку. Що вони й зробили. Потім продали житло у гуртожитку і не без допомоги батьків купили велику квартиру.

Вони були молоді, легко переборювали труднощі, сварилися і мирилися, і були щасливі. Здавалося, що так буде завжди.

Син після інституту поїхав працювати у інше місто. Будував кар’єру, не поспішав мати сім’ю. А ось донька вийшла заміж рано, будучи студенткою. Не захотіла жити з батьками, винаймали з чоловіком квартиру, народжувати дітей не поспішали.

Застиглим поглядом Ніна дивилася в одну точку. Вони з Олексієм давно притерлися один до одного, стали одним цілим. Діти виросли, живуть самостійно. Тепер жити та й жити. Молоді ще п’ятдесяти немає…

Але прийшов Микола і все зруйнував. Позаздрив їхньому щастю. Їм багато хто заздрив. Друзі розлучалися, одружувалися знову, а Ніна з Олексієм були щасливі разом.

Микола розлучився з дружиною років десять тому. Раніше дружили сім’ями.

Зоя, дружина Миколи, була жвавою та веселою. Вона подобалася Ніні.

Але після розлучення не захотіла бачити в їхньому будинку Миколу з різними жінками. Він і до Ніни підбивав клинці. Вона раз і назавжди відшила його.

– Може, пам’ятає образу і мститься? А може, нічого не було? Звідки Микола знає? Свічку тримав? Флірт – це ще не зрада.

А навіть якщо й було щось? Ну захопився чоловік кимось, не факт, що серйозно. Ні, не можна гарячкувати. Адже мені теж подобається увага чоловіків.

А батько однієї учениці нещодавно освідчився. Але це гра, флірт, а не зрада. Ні, я не дозволю зруйнувати нашу родину! А діти? Вони люблять батька. Адже я не зможу без нього жити. Не уявляю як. Стільки років разом…

І Ніна вирішила не говорити нічого Олексію, не показувати вигляду, що щось знає, чи підозрює. Бувай. А далі буде видно…

…Ніна приготувала вечерю нашвидкуруч, якраз до приходу Олексія. Все, як завжди, нічого незвичайного, окрім неприємної розмови з Миколою. Їсти не хотілося. Ніна подлубала виделкою картоплю і відставила тарілку вбік.

– Все добре? – запитав Олексій.

– Так, просто втомилася…

Олексій подякував за вечерю і пішов у кімнату. Незабаром до Ніни долинув звук працюючого телевізора.

Вона вимила посуд, сіла за стіл і окинула поглядом затишну кухню, стіни якої за багато років бачили сльози радості й смутку, чули галас сварок та слова примирення.

А скільки дитячих секретів чули ці стіни?

І все?!

Хіба можна все це перекреслити, забути, викинути з життя і замінити чимось, чи кимось іншим?

…Кілька днів Ніна боролася із собою, намагалася переконати себе, що все в їхньому житті, як і раніше. Олексій поводився, як завжди. Якщо й затримувався після роботи, то ненадовго завжди дзвонив і попереджав.

Якось вона не витримала і поїхала до чоловіка. Навіщо? І сама не знала. Діти поводяться по-різному вдома, у школі й на вулиці. Може, й чоловіки так само? Тоді вона все зрозуміє або нарешті заспокоїться. Скасувала останній урок на радість учнів і поїхала до Олексія на роботу.

– Ніна?! Чому ти приїхала?! Щось трапилося?! – стурбувався Олексій, коли раптом побачив в офісі дружину.

– Ні, просто скасували уроки. Ти вже обідав?

– Так. Щойно, – відповів Олексій, все ще не оговтавшись від сюрпризу.

– А я думала, що пообідаємо разом. Я заходила у магазин, тут недалеко. Хотіла сукню собі нову вибрати на день народження. – На секунду в очах Олексія промайнуло почуття провини. Чи Ніні це тільки здалося?

– Він забув про мій день народження, – здогадалася вона.

– От і заскочила до тебе. Що хочеш на вечерю? – квапливо запитала жінка, намагаючись приховати за словами своє хвилювання.

Відповісти Олексій не встиг. В кабінет зазирнула молода невисока жінка. На секунду їх із Ніною погляди зустрілися.

– Це вона, – промайнуло в голові Ніни.

– Ви зайняті, Олексію Вікторовичу? Я зайду пізніше, – жінка зачинила за собою двері.

Ніна одразу знітилася.

– Я піду. Не заважатиму тобі, – сказала вона і попрямувала до дверей.

– Ніно! – гукнув її Олексій, але вона махнула йому рукою і вийшла з кабінету.

Ніна йшла коридором і сварилася до себе за те, що приїхала.

– Зачекайте! – пролунав голос за її спиною.

Ніна зупинилася і озирнулася. Її наздоганяла та молода жінка, що заходила в кабінет Олексія.

– Ви ж Ніна, дружина Олексія… Вікторовича, – не спитала, а сказала вона.

Ніна мовчала і чекала.

– Я хотіла поговорити з вами. У сусідньому будинку є кафе, ми там часто обідаємо… Наші співробітники обідають, – виправилась жінка.

У кафе майже всі столики були вільні. Обідня перерва давно закінчилася, а до вечірніх побачень було ще далеко. Вони сіли за далекий столик у глибині зали.

Ніна спеціально не роздивлялася жінку, але помітила яскраву помаду на губах, ретельно підведені чорним олівцем очі. Вишнева кофта з глибоким вирізом красиво обтягувала пишні груди. Повнота їй пасувала.

– Замовити каву? – запитала вона.

– Ні. Я вас слухаю, – сказала Ніна.

– Я уявляла вас іншою, – сказала жінка.

– Якою?

– Ви ж вчителька? Думала, ви нервова, тверда. Сухар, одним словом. А ви симпатична. Вам буде неприємно це почути, але я люблю Олексія. Я як побачила його…

– А він вас? – зупинила її Ніна.

Вона розгублено кліпнула – не чекала такого питання.

– Я знаю, що у вас двоє дітей, ви двадцять п’ять років разом. Але ж діти вже дорослі, у дочки своя сім’я. Бачте, я знаю багато про вас. Згодом почуття остигають, чоловіки шукають їх на боці. Відпустіть його! – з відчаєм раптом вигукнула жінка.

Ніна не чекала такого повороту.

– А я й не тримаю. Але, як ви правильно підмітили, у нас сім’я, діти, які люблять свого батька. Ви думаєте, що можете прийти й забрати його, ніби він якась річ? А якщо він виявиться не тим, кого ви собі вигадали?

Він хропе ночами, любить смачно поїсти, щоб до його приходу був готовий обід, чи вечеря.

А коли слабий, то стає примхливим, як дитина, лежить і тільки охає.

Ніна дістала із сумочки кілька фотографій.

– Ось подивіться. Це ми на морі. Хіба Олексій виглядає нещасним? Дивіться, як діти обіймають його. І ви вирішили, що все це він забуде, викине зі свого життя заради вас? Не всі одружені чоловіки йдуть із сім’ї, а якщо й ідуть, то часто вертаються назад.

Нічого у вас не вийде. Щастя треба заслужити, терпляче виростити, як примхливу квітку.

Не вдасться стати щасливою, відібравши його в іншої.

Ніна встала з-за столика.

– Ви помиляєтесь. Я не тримаю його. Якщо захоче, нехай іде до вас. Але він не піде, – сказала Ніна і попрямувала до виходу, відчуваючи спиною погляд суперниці.

Їй хотілося скоріше втекти звідси, але вона повільно, не озираючись, йшла через усю залу.

– Я не зможу без нього. Я не хочу жити без нього. Прокидатись і засинати одній, їсти, пити й ходити на роботу… Навіщо? Я не зможу … – повторювала вона про себе всю дорогу додому, ковтаючи сльози.

Вдома, не роздягаючись, вона підійшла до шафи і почала порпатися в ній. Знайшла помаду і чорний олівець.

Перед дзеркалом у коридорі нафарбувала губи й намалювала нерівні стрілки біля очей.

Жахнулася свого вигляду. Їй усе це не пасувало, як тій, іншій!

Вона навіть не спитала, як її звуть. Та яка різниця?

Ніна повернулася в кімнату, лягла на диван і дивилася в стелю.

– Ніно, чому ти лежиш у пальті? Ти заслабла? – Олексій підійшов і схилився над нею. – Що ти зробила? Тобі не пасує.

Він пішов, але незабаром повернувся з мокрим рушником і почав витирати косметику з її обличчя.

– Не треба, відчепись… – Ніна сіла, замахала руками.

Олексій відкинув рушник, міцно обійняв Ніну. Вона обмʼякла. Немов прорвавши греблю, з очей її пішли сльози. Вона плакала, обіймала до Олексія, повторюючи знову і знову:

– Я не зможу без тебе. Не хочу… Не хочу жити…

Коли плач стих, Олексій зняв з неї пальто й чобітки, вклав на диван і накрив пледом.

Декілька днів вони обоє уникали говорити про це. А у неділю один за одним приїхали діти.

Зранку Ніна та Олексій разом готували, накривали на стіл у великій кімнаті, в центрі якої красувався величезний букет червоних троянд, подарований рано-вранці Олексієм.

Коли сіли за стіл, розлили ігристе, син підвівся з келихом.

– Мамо, ти завжди запитувала в мене, коли я одружуся… Відповідаю зараз – коли зустріну таку, як ти! Ти найкраща мама й жінка на світі!

– Згоден! – підвівся з келихом зять. – Я люблю Світлану, але вирішив одружитися з нею, коли познайомився з вами, Ніно Михайлівно. За вас! Бажаю вам здоров’я і щастя на довгі роки!

– Дякую, хлопці! – Ніна простягла до них свій келих.

Останньою Ніна цокнулася з Олексієм.

– Мамо, ми не стали купувати якусь нісенітницю, скинулися і вирішили подарувати ось це… – син поставив на стіл порожній келих, дістав з кишені піджака конверт і простягнув Ніні.

– Що це? – вона обережно відкрила його і дістала дві туристичні путівки.

– Ми даруємо вам з татом поїздку на Канари. Виліт з Польщі. І не треба ахати й охати, зараз це не так вже й дорого. Раз в житті можна й поїхати. Там цілий рік весна. Ми все розрахували. У тебе будуть зимові канікули, а батькові доведеться домовитись про відпустку на роботі. Відмовки не приймаються. Хоч раз у житті ви повинні відпочити по-людськи!

Олексій знизав плечима і безневинно посміхнувся, мовляв, для нього це теж сюрприз.

Потім, провівши гостей, Олексій із Ніною прибирали зі столу, мили посуд.

– Я знаю про вашу розмову з Надією, – несподівано сказав Олексій.

Ніна застигла з салатником у руках.

– Між нами нічого не було. Я давно помічав, що вона до мене небайдужа.

Якось вона попросила відремонтувати їй двері. Я прийшов до неї, але з дверима все було гаразд.

Тоді вона сказала, що давно любить мене, почала роздягатися…

Я вже старий для таких ігор. Не звільнятися ж мені через неї? І нікуди я не збираюся йти від тебе…

– Це що правда? – Ніна уважно подивилася на чоловіка.

– Микола тільки й чекає, щоб я залишив тебе. Нічого не вийде. Син правий, ти найкраща!

Олексій взяв у неї салатник, поставив його на стіл і обійняв свою кохану дружину Ніну…

КІНЕЦЬ.