Ніна Андріївна, якій за 80, набрала номер на своєму телефоні. Через слабкість та похилий вік їй було все важче пересуватися. Вона зв’язалася зі своїм сином Сергієм під час його обідньої перерви, повідомивши йому, що їй потрібно більше ліків.

Він запевнив її, що організує доставку, але вона висловила занепокоєння з приводу того, що незнайомці будуть поратися з її ліками, і закликала його привезти їх самому.

Розмова закінчилася тим, що син пообіцяв знайти рішення, залишивши Ніну Андріївну розчарованою та засмученою. Сергій купив їй смартфон, щоб бути на зв’язку, але Ніна, побоюючись, що щось зламає, користувалася ним вкрай рідко.

Їй допомагала Юлія – сусідська дочка, яка часто показувала Ніні фотографії її дітей та пояснювала різні особливості смартфона. Живучи у віддаленому селі, Ніна дізналася від Юлії, що може дзвонити іншим по відеозв’язку — функція, яку вона ще не використовувала.

Потім Ніна спробувала зателефонувати дочці, але не отримала відповіді . Почекавши десять хвилин, вона знову спробувала: знову відмова. Розумова напруга цього обміну разом із її згасаючими силами змусили її лягти на кушетку. Дочка, яка відвідувала її півроку тому, нарешті передзвонила.

Вона запитала про пігулки, і Ніна виявила бажання, щоб її дочка та онука приїхали у гості. Але та відмовилася, знову натякнувши, що Ніна має переїхати до них, від чого Ніна постійно відмовлялася, вирішивши залишитись у знайомій обстановці.

Коли її діти виросли та роз’їхалися, Ніна відчула укол самотності, особливо після смерті чоловіка. Вона мала сильний зв’язок з місцем, де вона жила: вона знала кожен куточок і кожну стежку.

Вона знаходила втіху в розповідях Юлії про її походи в магазин, роблячи їх реальними, навіть коли сама Ніна більше не виходила з дому. Якось суботнього ранку її син прийшов у гості і приніс такі необхідні таблетки.

Незважаючи на його спроби переконати її переїхати до нього, Ніна залишилася твердою у своєму рішенні залишитися. Він не знав, що вона записувала їхні розмови на старий магнітофон, плекаючи звуки голосів своєї родини.

Коли він йшов, то не розумів, що справжня сила, яку вона черпає, походить від її сім’ї, а не від пігулок. Час минав, і одного вечора, переконавшись, що двері замкнені, Ніна виявила, що надто слабка, щоб дістатися своєї спальні.

Вона лежала на дивані, прислухаючись до звуків життя за межами своєї квартири. Вона натиснула на магнітофон, знову слухаючи голоси своєї сім’ї, чіпляючись за спогади про минуле – про час, коли вона не була така самотня.

КІНЕЦЬ.