-Щаслива ти, Ніна! – примовляли сусідки. – Не син у тебе, а чисте золото.

І зітхали, згадуючи витівки своїх халамидників. А от Валерій – відмінник, переможець шкільних олімпіад, і при цьому не сидить над книжками, а затятий футболіст, душа компанії і взагалі чудовий хлопець.

До того ж завжди готовий допомогти мамі – принести важкі сумки з магазину або з ринку, помити підлогу і навіть приготувати обід.

-Весь у батька, – часом зітхала Ніна Миколаївна, стараючись, щоб син не помітив її смуток.

Сам Валерій майже не пам’ятав батька – його не стало, коли синові не виповнилося й чотирьох роки.

У пам’яті залишилися тільки великі добрі руки, що підіймали його аж до неба.

Зростаючи, він усе частіше прислухався до розповідей старших, які згадували, якою чудовою людиною був Павло Миколайович, і намагався бути гідним пам’яті батька.

Коли він був ще малюком, він, як і багато інших хлопчиків, мріяв про подвиги. Його ідеалом були рятувальники, лікарі, які допомагають людям.

Але, здійснивши черговий уявний подвиг, він все одно подумки повертався до рідного дому.

І коли мама вкотре сумувала, згадуючи батька, він обіцяв Ніні Петрівні:

-Мамо, я завжди буду з тобою.

Мати посміхалася крізь сльози.

Вона знала, що від долі не втечеш – рано, чи пізно син виросте, полюбить хорошу дівчину і створить власну родину.

Вона сподівалася, що ця невідома їй дівчина буде гідна її сина.

Минули роки, і Валерій став дорослим.

-Викапаний батько, – говорили про нього сусіди, дивуючись, як швидко ростуть свої та чужі діти.

Він не став, як мріяв у дитинстві, героїчним рятівником, а присвятив себе своїй улюбленій математиці і вважався майбутнім світилом науки.

До того ж влаштувався в успішну компанію, що забезпечувала своїм співробітникам хороший заробіток, часті поїздки за кордон, спілкування з колегами по всьому світу та неабияку кар’єру.

Тепер він уже не боявся уваги дівчат, хоча ще й не прагнув мати сім’ю, знаючи, що в нього все попереду.

Тоді він і познайомився з Тетянкою – зовсім не такою, як її ровесниці, які стурбовані тільки тим, щоб знайти відповідного кавалера і скоріше довести його до РАГСу.

Таня була з тих дівчат, які міцно стоять на ногах і живуть своїм розумом, не прагнучи причепитися до перспективного чоловіка.

Мабуть, це й підкорило в ній Валерія, який потай мріяв про незалежну і рішучу подругу, справжнього товариша.

До того ж Таня була яскрава, норовлива, вона з дитинства подобалася хлопчакам і була головною в дитячій компанії.

Ось тільки справжніх друзів та подруг у неї не було – ті, хто знав Таню, добре знали, що вона готова пройти напролом через близьких заради досягнення успіху.

Закоханий Валерій не помічав, що в словах Тані раз у раз “прорізується” звичний наказовий тон, і не підозрював, що його обраниця бачить у ньому закоханого простачка, яким вона зможе користуватися.

Таня припала до душі і привітній Ніні Петрівні, яка охоче приймала у себе друзів Валерія.

Останнім часом жінка похилого віку стала старіти і сподівалася, що встигне порадіти з сімейного щастя єдиного сина і побавити онуків.

Усі попередні подруги Валерія здавались їй або безнадійно нудними міщанками, або сухими кар’єристками.

Найдобріша Ніна Петрівна звикла міряла людей по собі і не розглянула за чарівною зовнішністю Тетянки жінки, яка готова піти на все заради свого сімейного щастя.

Її не насторожило й рішення сина з невісткою відмовитися від традиційних весільних урочистостей, взяти на кілька днів відпустку і поїхати на закордонний курорт.

-Вони молоді, їм видніше, – говорила вона подругам, побоюючись перетворитися на занудну свекруху, яка свариться на невістку, вчить дорослого сина “правильного” життя і псує чуже сімейне щастя.

Минуло кілька місяців, і Ніна Петрівна не на жарт заслабла.

Жінка попросилася ночувати до сина невісткою. Вона не могла вже бути сама в порожній квартирі. Вночі ніяк не могла заснути. Та й доглядати за нею буде простіше.

Син якось неохоче, але таки пустив матір пожити до себе. Невістка доглядала за нею, хоча часом Ніна Петрівна і чула, що вона бурмоче щось невдоволено собі під ніс.

Якось вночі Ніна, як завжди, не могла заснути. Раптом вона почула якісь голоси з кухні. Жінка прислухалася і розчула слова Тетянки:

-Валерію, мамі доведеться пожити в будинку для літніх людей. Я не хатня робітниця, щоб працювати на два будинки!

Ніна рота розкрила від здивування. А на ранок вона вирішила діяти.

Ніна Петрівна зібралася і потихеньку вирушила додому, а надвечір зателефонувала подрузі, дочка якої працювала в приміському санаторії, і повідомила про те, що збирається «підлікуватися”.

Через кілька днів вона вже облаштувалася на новому місці і розпитувала балакучу сусідку, яка охоче ділилася подробицями свого особистого життя.

-Нас три сестри, я наймолодша, Оля переїхала до доньки за кордон. А Люда так і не завела сім’ю і нещодавно заповідала свою квартиру будинку для людей похилого віку. Тепер її доглядатимуть все життя.

І коли збентежений Валерій приїхав на вихідних відвідати маму, натякаючи, що Тетяна готова забезпечити їй повний догляд, Ніна Петрівна відповіла:

-Синку, все вже вирішено, Таня може не турбуватися.

За мною доглядатимуть – я заповідаю квартиру будинку для людей похилого віку.

Бідолашний Валерій почервонів від сорому і образи водночас.

А Ніна Петрівна все хитро чекала і спостерігала за сином з невісткою, щоб пояснити Валерію, що ніякого заповіту ще не написано і остаточне рішення ще не ухвалене…

КІНЕЦЬ.