Літо стояло спекотне, з рідкими дощами та грозами, після яких над всім небом над селом здіймалася товста подвійна веселка. Ніна немов народилася наново, незважаючи на те, що вийшла на пенсію. Вона купила невеликий будиночок у першому ж селі від свого провінційного містечка та налагоджувала у ньому своє нове життя.

– І навіщо тобі будинок у селі? – дивувалися колеги по роботі, – По-перше, ти одна, а щоб будинок в селі тримати чоловік потрібен. По-друге, у тебе чудова квартира у місті. По-третє, ти витратиш усі свої заощадження на цей будинок.

– Та годі вам, – сміялася Ніна, – навіть не хочу вислуховувати весь ваш список мінусів. У мене є багато плюсів, які все переважать.

– Ану, давай. Послухаємо, хоч ти нас слухати і не хочеш, – зацікавились колеги.

– Я давно про це мрію. І в селі я жила часто влітку, коли бабуся ще була. От і пам’ятаю все життя, то невже тепер не можу собі дозволити, коли є і гроші, і час, і бажання? – Почала Ніна, – Будиночок невеликий, природа красива, чого вартий ліс у п’яти хвилинах ходьби … А я так люблю по ягоди і гриби ходити … Потім: є піч! Дівчата, я ж буду свій хліб пекти та пироги! Там ще величезний сад, яблука можна сушити, ягід багато…

Очі жінок стали мрійливими. Вони затихли, замислились.

– Ну а що вона втрачає? – Вирішила подруга Ніни Світлана, – ну, стане важко, так продасть і знову в місто повернеться. А спочатку треба їй допомогти, а дівчата? Хоч город засадити.

Починаючи з весни Ніна наводила лад у будинку, виносила непотрібні речі. І вирішила одразу ж робити ремонт під себе. Вона найняла двох майстрів, які приїжджали до неї із сусіднього великого села.

Чоловіки їй і піч перебрали, почистили, і воду в хату провели.

– Головне, господиня, влітку зовнішні роботи зробити, щоб восени можна було й у хаті у теплі займатися косметичним ремонтом, – казали вони.

Ніна раділа. Майстри були сумлінними. Батько і син працювали з ранку до вечора, намагаючись якнайбільше встигнути до холодів.

Ніна пригощала чоловіків обідом, приносила гарячий чайник на стіл у саду.

Світлана приїжджала майже кожних вихідних. Вона допомагала Ніні з городом.

– Ух, роботи тут непочатий край… – зітхала Світлана, – і льох переробити, і веранду нову до будинку збудувати. А чоловікии хороші у тебе працюють. І їм заробіток, і тобі добрі працівники.

– Так, ось збирають на весілля Володі, сину. Старший син у них одружений, у місті, а цей ось молоденький, холостий поки що. Стараються. У нього наречена вже є.

Все літо працювали Олександр Іванович із Володею у Ніни. Тільки переривалися на сіножат. Сім’я тримала корову. Ніна почала теж брати в них молоко, і сама навчилася робити чудовий сир.

Коли настав час осені, Ніна залишилася сама. Ремонт в будинку майже закінчено. Поміняно підлогу та рами, збудовано нову веранда.

– Дякую вам велике, – раділа Ніна, – а вже льох переробимо наступного літа. Ви мені вже як рідні стали, звикла, що завжди хтось у хаті стукає, пиляє, справи робляться.

На прощання Ніна напекла пирогів цілий кошик.

– Ось вашому будинку від нашого. Привіт господині, та веселого вам весілля!

На весілля Ніну запросили допомогти готувати. Бо пекла пироги Ніна, ніхто не міг у рідні молодят. Там Ніна і познайомилася із дружиною Олександра Івановича. Худенька, працьовита жінка раділа, що молодший син одружується.

– Нарешті Володя знайшов собі дружину, – зітхнула вона, – я тепер за нього буду спокійна, а може ще й до внучат доживу …

– Доживете, а як же інакше? – здивувалася Ніна.

– Хто знає…Недуга в мене важка… Боремося вже не перший рік. Але справи неважливі… Тільки я особливо нікому не розповідаю, нема чим хвалитися… – зі смутком в очах сказала жінка.

З весілля Ніна поїхала із двояким настроєм. Вона була рада за Володю та його молоду дружину, але їй було важко від розмови з його матір’ю.

Але час полетів, Ніна поїхала на зиму до міста, щоб трохи попрацювати. Хотілося більше зібрати грошей на льох і новий паркан.

Коли вона повернулася навесні в будинок, то з радістю почала обходжувати свій город, сад і перепрала фіранки в будинку. Зателефонувала і своїм майстрам, щоб домовитись про продовження робіт на це літо.

Олександр Іванович сказав, що тепер він працюватиме один, бо син влаштувався на роботу до міста. Володя приїжджатиме лише кілька разів на найважчі роботи, щоб допомогти батькові.

Коли Олександр Іванович приїхав уперше, Ніна не впізнала його. Коротко пострижене сиве волосся надало йому віку, а серйозний сумний погляд видавав горе.

– Так, – відповів він на німе запитання Ніни, – Валі більше нема… Я б і не приїхав працювати, але не можу один вдома. Тяжко. І взагалі, мені вистачає на життя. Скільки нам треба? Ех…

– Дякую вам, я не кваплю, – сказала Ніна, – шкодую дуже, не думала я, що вона настільки погана… Як швидко.

Ніна намагалася не заважати Олександру Івановичу, навіть зайвий раз не показувалася йому на очі, копаючись у грядках та збираючи ягоди у лісі. Вона тільки лишала йому обід на веранді, покритий вафельним рушником, незмінно зі свіжими пирогами.

Коли роботи було закінчено, Олександр Іванович взяв дуже скромну плату, чим зовсім спантеличив Ніну.

– Я стільки пирогів у вас тут з’їв і борщів, що ми квити, беру тільки за будматеріал, – сказав він на прощання, – Дякую за затишок, добро та прекрасні обіди, Ніно. Сподіваюся, що ще побачимось. Вам у допомозі ніколи відмови не буде. Дзвоніть у будь-який час.

Ніна провела його до хвіртки і помахала рукою. А він сів на мотоцикл  і поїхав додому.

Але не минуло й двох тижнів, як до двору Ніни під’їхала вантажівка, завантажена тюками соломи. Олександр Іванович скинув п’ять тюків на землю і затяг їх під навіс у саду.

– Це як розуміти? – Здивувалася Ніна, – Я тільки помріяла про солому під полуницю, а ви вже і привезли!

– Я пам’ятаю, як ви говорили про це. Ось і вирішив підкинути. І собі є, і вам знадобиться.

Ніна не встигла подякувати йому, як він сів на машину і поїхав.

За кілька днів цією ж машиною Олександр Іванович привіз пісок і скинув його біля будинку на узбіччі.

– Пісок завжди потрібен у господарстві, – просто сказав він і не взявши з Ніни грошей, швидко поїхав.

– Це що ж? Ви взяли наді мною шефство? – тільки й встигла гукнути Ніна, а Олександр Іванович розплився в посмішці та пообіцяв восени привезти дров.

У селі почали говорити, що Ніна завела собі співмешканця. Хоча ніхто не бачив, щоб чоловік залишався у неї ночувати. Ніна навіть не намагалася припинити ці плітки, їй було смішно.

Проте, в черговий раз, коли Олександр Іванович привіз кілька мішків тирси з пилорами, вона запросила його на чай з пирогами.

– Ось від пирогів відмовитися не можу, – зрадів Олександр Іванович, – чесно кажучи, скучив навіть.

– Так замовляйте, я вам напечу, і Володі передасте, – відповіла, сміючись, Ніна.

– Ще чого, Володі! У нього дружина, ось хай йому й пече. А я й сам з пирогами впораюся. Ви майстриня рідкісна. Скільки я не куштував пирогів, але у вас – пальчики оближеш…

Згодом Олександр Іванович кілька разів приносив грибів цілі відра.

– Це у нас за селом ростуть. Я знаю місце. У вас тут маслюки та сироїжки, а в моїх місцях – білі. На зиму посушите – саме те.

Зрештою, з лагідних очей Олександра Івановича Ніна зрозуміла, що пояснення незабаром не уникнути. Але яке ж було її здивування, коли одного вечора у її вікно постукав Володя.

– Ніно, відкрийте, поговорити треба…

– Що? – Захвилювалася Ніна, – невже щось з батьком?

– Так, можна сказати, що й так, – зам’явся Володя, – та ви не хвилюйтеся, з ним усе гаразд. Це я вирішив за нього поклопотатися, так би мовити. Розумієте, тато дуже скромний і не вміє нормально говорити, якщо треба.

– Не розумію, що трапилося… Йому потрібні гроші? В борг? Так я можу дати, скільки… – заметушилася Ніна.

– Та ні, не гроші, йому потрібні ви… – сказав Володя і почервонів, – ну от я за нього і сказав. Прийміть його, Ніно. Він добрий, працьовитий, самі бачите. Добрий і негулящий. Ми ж із вами не зовсім чужі люди. Одному йому дуже погано, розумієте?

Ніна трохи помовчала, і відповіла:

– Розумію, що одному погано… Мені дуже шкода. Але щоб стати однією сім’єю, одного жалю мало, Володя. Чи тобі не знати, ти тільки недавно одружився.

– Отже, відмовляєте? – засмутився Володя, – щось не зрозумію…

– Ні, не відмовляю. Але батько все-таки сам повинен мені сказати, інакше я не зможу. Наче його переконують сюди йти. А кожна жінка хоче бути коханою, розумієш? А не заміною від туги… – швидко і палко промовила Ніна, дивлячись на Володю.

А потім спитала:

– І як це ти погодився на цю розмову? Він тебе попросив?

– Ні, в тому й річ… Він би нізащо не наважився, а я ж знаю, що він сюди їздить, і подобаєтеся ви йому дуже. Тільки він нізащо не скаже. Такий вже він є, – Володя сів на сходинки ґанку і обхопив голову руками, – Мама пам’ятаю розповідала, що він їй пропозицію і не робив, а згріб у оберемок після побачення і сказав, що вона тепер тільки його буде. І все. Звичайних слів від нього не дочекатися. Ось тому я й тут…Подумайте, будь ласка. Він вас ніколи не образить…

У темряві Ніні здалося, що Володя плаче. Голос його тремтів, він хвилювався.

– Я все зрозуміла, Володя, не треба більше нічого говорити, ти йди… А батькові передай, нехай у гості до мене приходить. Я завжди вдома і завжди йому рада. Це щиро… А там уже як буде.

Володя підвівся, потис руку Ніні, сів на велосипед і зник у темряві.

А ранком Ніна прокинулася від мукання корови біля будинку. Вона здивувалася: корів у їхньому невеличкому селі немає… Виглянувши у віконце, жінка застигла: біля воріт стояв Олександр Іванович зі своєю корівкою.

– Приймай, господине, – Олександр Іванович відчинив ворота і завів свою корівку, – Я маю на увазі корівку. Ну, і мене теж із нею… Мені Володя сказав, що можна… у гості.

Ніна вийшла у двір, посміхнулася і почала гладити корівку з блискучих боків, чухати їй чоло.

– Треба ж! Краса яка. І вона погодилась? – засміялася Ніна, проводячи корову в сарай.

– Я їй сказав, що господиня тут найкраща, а сарай я сам ремонтував, тож умови відмінні, краще не буває… – відповів Олександр Іванович.

– Ну що ж, я рада вам обом. Перед таким посагом хіба хто встоїть? – сміялась Ніна.

Коли корівка була прилаштована і куштувала стос сіна, що залишився в сараї ще після старих господарів, Олександр Іванович повернувся до Ніни і обхопив її в обійми.

– Не проганяй мене, прошу. Ти мені дуже …

Він цілував Ніну жадібно, але та незабаром ніжно відсторонилася і прошепотіла йому на вухо:

– Пішли до хати, встигнемо ще, а зараз снідати. Пироги на столі тебе чекають.

КІНЕЦЬ.