Ніна несла важкі сумки і з подивом думала, чому Михайло її не зустрів на зупинці. Зазвичай чоловік так і робив, коли Ніна поверталася пізно зі зміни. А тут – нікого. Телефон також не відповідає.

Подзвонила синам – Павлику та Ігору. Павло вже зовсім дорослий, 9 років хлопцеві, а Ігореві сім, восени до школи збирається.

– Тато вдома?

– Ні, він чомусь із роботи все ще не прийшов. Ми самі сидимо.

Дивно все це було, але Ніна поки що намагалася ні про що погане не думати. Мало, що могло статися – телефон сів, на роботі затримався. Зараз найголовніше для неї додому дістатися, хлопчаків нагодувати, у Павлика уроки перевірити та спати їх укласти.

Чоловік так і не з’явився та не передзвонив. Ніна вже готова була вранці звертатися до дільничого, як раптом пролунав телефонний дзвінок. Дивно, дзвонили з номера Михайла, а голос у слухавці якоїсь жінки.

– Ти, це, коротше, Михайло тепер житиме зі мною. Можеш на розлучення сама подати, а хочеш – Михайло сам це зробить.

Потім слухавку вихопив чоловік і заторохтів, переживав, мабуть, що Ніна його зупинятиме:

– Ти, Ніно, хороша жінка, але сама повинна розуміти, що сім’я і діти – це добре, а ось любов на все життя, що залишилося, це ще краще. Нехвилюйся, хлопчиків не лишу. На аліменти не подавай, сам гроші їм приноситиму – і з основного місця роботи, і з халтур.

Потім, коли з трубки помчали часті гудки, до Ніни став доходити сенс того, що відбувається. Їй давно казали, що чоловік у неї ліворуч ходить, а вона не вірила. І навіть щасливу суперницю показували – продавщицю із крамниці, Надю. Ох, і наївна Ніна була, думала, що все одно вона із синами у Михайла завжди буде на першому місці. А воно як виявилося …

Михайло слово своє дотримав. Після розлучення, а розвели їх не з першого разу, суддя все вмовляв подумати, діти ж у них, щомісяця рівно першого числа переводив Павлу з Ігорем гроші. Гроші приходили Ніні на картку. Сам на очі ні колишній дружині, ні дітям не з’являвся, навіть при зустрічі намагався на інший бік вулиці переходити. Ось Надька. Та відкрито над жінкою насміхалася.

Якось Ніні за якоюсь потребою довелося вирушити в ту частину міста, де Надія в магазині торгувала. Та стояла на ганку свого магазину і з кимось розмовляла по телефону. А як побачила Ніну, вигукнула на всю вулицю:

– Подивіться на неї, ходить тут. І правильно, що Михайло її покинув. Втомлена, змарніла, дивитись важко!

Загалом, щоб  не бачити задоволену усмішку і Наді, і її теперішнього коханця, а Ніниного, колишнього чоловіка, Ніна зважилася на переїзд разом із дітьми. Благо, податися їм було куди. У сусідньому містечку стояла і чекала свого часу маленька квартирка – заповіт на користь Ніни від її рідної бездітної тітоньки. Жили там, правда, квартиранти, але їм довелося з’їхати.

Так Ніна разом із дітьми розпочала нове життя у прямому розумінні цього слова. Квартирка хоч і маленька, але у самому центрі. А так затишна! А що повноцінного ремонту немає – не біда. А головне, що хорошого в квартирі було, то це спокійні сусіди та невелика ніша в кімнаті, куди Ніна поставила привезене з колишнього місця проживання ліжко. Хлопці ж спали на розкладному дивані.

Із роботою теж проблем не сталося. У відділі кадрів заводу, куди за протекцією влаштувала Ніну приятелька тітоньки, якраз був потрібен фахівець.

Одне але. До роботи добиратися доводилося довго в переповненій пасажирами маршрутці. Єдиним плюсом було те, що Ніна їхала і дрімала, адже вставати доводилося ні світло ні зоря, хлопчаків сніданком годувати і до школи відправляти, а потім самій на роботу трястись.

– Жінка, вам, напевно, час, – одного разу крізь сон почула Ніна. Вона, мабуть, так розспалася, що не помітила, що маршрутка вже дісталася кінцевої зупинки, всі пасажири вже вийшли, а її за плече пробуджує водій.

Так Ніна й познайомилася із Леонідом. Після того випадку вони почали вітатись, а потім чоловік насмілився і запропонував Ніні зустрітися.

Виявилося, що вони ровесники, ось тільки Леонід ніколи не був одружений і досі жив із мамою. Залицявся він дуже гарно – з квітами, прогулянками нічним містом, і навіть коли Ніна зізналася, що вона в розлученні та одна виховує двох синів, Леоніда це не відштовхнуло.

– Я завжди хотів хлопчиків, а тут одразу двоє і вже майже дорослих.

Загалом незабаром Леонід переїхав жити до Ніни. Спочатку все в них було добре, і навіть з хлопцями вони порозумілися. Та ось тільки одного разу Ніна повернулася додому трохи раніше стала мимовільною свідкою такої розмови:

– Я щось не зрозумів, – вимовляв Павлику чоловік. – Ви, виявляється, мене не поважаєте. Від вас ні доброго ранку, ні добраніч не дочекаєшся, а вже про те, щоб називати мене «татом», я взагалі мовчу. Вчитеся геть погано. Хто, наприклад, вчора трійку з математики приніс?

– Я вже її сьогодні виправив, – виправдовувався Павлик. – А тато в мене є рідний.

– Як ти смієш так розмовляти!

Ніна вихором влетіла в кімнату і вчасно…

– Збирай речі і вимітайся геть!

– Ну, і кого ти ще знайдеш! – з усмішкою промовив Леонід.

– Я й шукати нікого не збираюся, але краще ніякого чоловіка в домі, ніж такий!

Речей у Леоніда виявилося не так і багато, за десять хвилин від нього в квартирі й духу не залишилося.

Ніна сіла на табурет і розплакалася. Вона оплакувала свою нещасну жіночу долю і самотність, як раптом відчула, що з обох боків до неї притулилися сини.

– Мамо, не плач, дарма дядько Леонід сказав, що в тебе немає чоловіка. А ми хто? Адже теж чоловіки, тільки маленькі?

– Звичайно, ви мої справжнісінькі та найулюбленіші чоловіки на світі!

Сльози на щоках Ніни миттєво висохли.

КІНЕЦЬ.