Як у невеликому двоповерховому будинку на краю маленького містечка з’явилася нова сусідка, ніхто не помітив.

На вигляд вона була непоказною, одягалася в сіренький одяг. Світло в її квартирі майже ніколи не світилося. З’являлася вона раптово і так же зникала.

Але у будинку почалися великі зміни!

У бабусі Ніни не стало чоловіка. Прожили вони з Ігорем шістдесят років, двох синів виховали. Розʼїхалися вони з рідного дому, по великих містах й незабаром і забули про стареньких. Тричі на рік подзвонять, зі святом якимось привітають та й все. А як приїхати, провідати, то все їм ніколи.

Та старенькі й не ображалися. Що ж вони хіба не знають, як дітей на ноги нелегко поставити?

Хоча… Самі ж вони батьків своїх доглядали і в останню путь провели. А тут… Навіть ніхто й не приїхав із батьком попрощатися!

Від туги та самотності злягла бабуся Ніна. Тиждень майже з ліжка не вставала. Вже думала, що все…

А тут сусідка, схилилася над нею, тихенько так за плечі смикає:

-Вставайте, бабусю!

-Ти хто така? Звідки в мене у квартирі взялася? – здивувалася та.

-Сусідка я ваша. А двері у вас відчинені були, – відповіла жінка.

-Сусідка… Чому ж тоді я тебе не знаю?

-Недавно я тут.

-І що тобі від мене треба?

-Вставайте. Вам поїсти треба, чаю із травами попити. Себе в порядок привести, постіль поміняти, квіти на вікні полити, зав’януть же ж.

-Та нащо вони мені вже потрібні ті квіти? – здивувалася бабуся. – Та й сама я собі не потрібна. Ось Ігореві потрібна була. Дітям своїм була потрібна, поки вони не виросли. А тепер… Одна я, нікому не потрібна…

-Знала, знала я, що ви так скажете. Тільки правнучці ви своїй потрібні, Ганнусі. Її наречений перед самим весіллям покинув. А вона на третьому місяці. Батькам боїться зізнатися. Як би чого не сталося.

-А я, чим можу допомогти? – підвелася на подушці бабуся Ніна.

-А скоро ви все дізнаєтесь. Вставайте, давайте вам допоможу!

З того дня баба Ніна видужала. Зовсім скоро прийшла в себе і не тільки постіль поміняла, а й у всій квартирі прибрала. Квіти на підвіконні знову зазеленіли. І на вулицю виходити вона стала, в магазину, у парк погуляти.

А одного разу вона відкрила скриньку з листівками, знайшла потрібну адресу і на пошту пішла телеграму давати.

А тим часом Валентин із квартири навпроти загульбанив. Хлопець молодий, ще й двадцяти п’яти років немає. А як не стало його батьків, і сестричка молодша на нього лишилася, не витримав.

Спочатку наречена його покинула, безперспективним порахувала. Інші наречені своїм обраницям квіти щодня дарують, парфуми дорогі, на свята в ресторани водять.

А він усе в дім. Сестрі то плаття, то чоботи потрібні. От і знайшла собі іншого, безпроблемного.

А водночас з чим він і друга найкращого втратив. З дитинства вони з Іваном по калюжах бігали, гралися, взимку на санчатах каталися… Та що там, нерозлучними вони були, й у вічній чоловічій дружбі один одному поклялися.

Отож дівчина його, Жанна, до друга то й пішла. А той не погребував, одружився з нею. А у Валентина немовби половину душі забрали. Там, де друг його був і дівчина, утворилася порожнеча.

І став він цю порожнечу заповнювати біленькою. Спочатку на вихідних, а потім і кожен день.

Зарплату він сестрі своїй, Марійці, віддавав. Доросла вона не по роках, навчилася економно вести господарство.

А ввечері Валентин приходив додому вже добряче веселим.

За таке і Марійку забрати могли в нього! І вона говорила йому вже не раз, тільки він нікого не слухав.

А якось повертався він додому пізно ввечері. Ішов, та не дійшов… Сів на лавку… А мороз міцніє.

І бачить хлопець великий білий коридор. Іде він ним, а попереду світло. І в променях його батьки і бабуся з дідусем. Зрадів, руки до них простяг. І раптом чує: “Рано тобі ще!»

Тут він розплющив очі, а це жінка його якась трясе за плечі.

-Ти хто така? – тільки й зміг він промовити у відповідь.

-Сусідка я твоя. Вставай, любий, поки не замерз. Додому тобі треба, чекають там на тебе.

-Не можу, – відповів безпорадно Валентин.

-Можеш, можеш, ще як можеш… Жити тобі ще довго. Сестру виховати і ще Вірочку, своїх дітей народити.
-Яку таку Вірочку? – здивувався він. – Не знаю я ніякої Вірочки.

-Скоро дізнаєшся, вставай… Ну, піднімайся ж… На один лікоть, тепер на інший… Ось…

Як дійшов додому, Валентин так і не зрозумів. Вдома його вся у сльозах Марійка зустріла. Роздягтися допомогла, гарячим молоком напоїла і спати поклала.

А вранці Валентину так соромно стало за сльози сестри, що він вирішив: більше ніколи гульбанити не буде.

І своє слово він дотримав.

А через місяць, як зарплату отримав, купив він букетик квітів і смаколиків. Вирішив сусідці своїй за порятунок подякувати.

Підійшов до її дверей, наче говорила сусідка, що тут живе. Дзвонить-дзвонить, а ніхто не виходить. Стукати почав, може не чує.

І тут з квартири навпроти вийшла дівчина.

-Чоловіче, ви до кого? – запитала вона.

-Сусідку нашу давно бачили?

-Два тижні тому до бабусі попрощатися заходила. Робити мені у вас, сказала, нічого. Петро з Лізою помирилися, заяву на розлучення забрали, дітей ділити не стали.

Роману з другого поверху батьки дозволили цуценя завести. Навіть Маргарита з далеких мандрівок повернулася до своєї дочки, п’ятирічної Даринки.

Пробачення просила, і пообіцяла, що більше ніколи-ніколи її не залишить. Яка дивна, звідки вона все про всіх знає? Й ім’я своє не назвала. Кажуть, що багато хто її бачив, а як звуть – не знають!

-От і я не знаю, – відповів Валентин. – Врятувала вона мене. Ось, віддячити їй хотів. Ну значить не встиг…

І він простягнув букет і торт незнайомці.

-Та ви проходите, мене Ганна звуть. Тепер я ваша нова сусідка. А вас?

-А мене Валентин. Вибачте, а можна я свою сестру теж запрошу?

-Звичайно, – усміхнулася дівчина.

Через два місяці Валентин з Ганною побралися. А ще через три місяці він дізнався, хто така Вірочка.

Ганна так доньку назвала…

Ще через два роки сиділи вони якось вдома перед Великоднем. Дві квартири вони на одну велику трикімнатну обміняли. І живуть тепер усі разом. У бабусі тепер аж дві правнучки, одна праправнучка. І ще на одного чекають. В Ганни вже термін сім місяців. Вона пирогів напекла, допомогла Марійці завдання вирішити, чоловікові сорочки попрасувала. Вірочці гарну косичку заплела. Валентин на свою дружину дивиться – не натішиться.

І раптом дзвінок у двері. Відкривають, а на порозі два сини баби Ніни, невістки, два онуки і правнук.

-Рідні мої, приїхали, – кидається до них старенька. – Як давно я вас не бачила.

А ті відповідають:

-Ми тепер тебе, люба наша мама й бабуся, часто навідуватимемо. А хочеш, і заберемо до себе?

-Та куди ж я від Ганнусі, – злякалась бабуся.

-Ти не переживай, мамо, не переживай, – обняли її сини. – Як не схочеш, то ніхто тебе не забере. Як скажеш так і буде!

І дістають із валізи подарунки. А серед них старовинна ікона.

-От, мамо, збережи її. Нехай вона буде вашою. Ледве не відмовилися ми від своєї онуки, але Бог зберіг!

Поглянула на ікону Ніна і застигла. Не тільки бабуся, а й Валентин, і Ганна, і всі сусіди, які заходили, побачили у на іконі свою колишню сусідку…