Ніна Федорівна прокинулася рано. Виглянула у віконце. Надворі ще темно. Снігу за ніч багато випало. І він все падає і падає.

– Ох, як набрид цей сніг, – звично пробурчала вона.

Ніна, Федорівною її рідко називали, попила чаю, одяглася і вирушила розчищати подвір’я від снігу. Жила вона одна у своєму будинку, до якого її 69 років тому принесла з пологового будинку матір.

Щоправда, будинок останніми роками підремонтували. Зробили фасад із сайдингу, провели воду, каналізацію. Навіть душову кабінку тепер має. Краса!

Вийшла Ніна на ґанок, дивиться а з сусіднього ґанку Надін чоловік Сашко рукою їй махає. Будинки у них стоять поруч, городи розгороджені. Городами вони один до одного і ходять стежкою.

Ніна поспішила до нього. Сашко з дому вийшов, це не на добро. Він нездужає і з дому він виходить рідко, особливо взимку. Будинок у них теж цілком упорядкований. Сніг завжди Надія сама чистить.

– Надію вночі до міста відвезли. Швидка забрала вночі, – сказав він.

Ніна кинула лопату і забула про сніг. Брат вдень прийде та почистить. Вдома вона зателефонувала до лікарні, їй повідомили, що її найкраща подруга в палаті, стан важкий.

… Ніна та Надя були молодшими у родині. Вони росли разом. Разом ходили до дитячого садка, потім до школи. Дружили їхні батьки, їхні брати та сестри. І в тій, і в іншій сім’ї було по троє дітей.

У школі обидві дівчата були жвавими та рішучими. Щоправда, Ніна вчилася краще, а Надя слабенько. Ніна була активісткою,  Надя звичайна школярка, але це не заважало їхній дружбі.

Після школи подруги не поїхали із рідного села. Батьки були вже у роках, старші діти жили у місті. Дівчата вирішили батьків не кидати. Ніна вступила до інституту на заочне відділення, а Надя далі вчитися не захотіла.

Влітку Надя познайомилася з приїжджим хлопчиною. Літо пролетіло швидко. Восени Надя зрозуміла, що чекає на дитину. Написала хлопцю, але не відповів. Довелося зізнаватись матері.

Мати думала – думала та придумала. Вона відправила дочку до своїх далеких родичів на Житомирщину від людських пересудів подалі.

– Поживеш там трохи і повернешся з дитиною. Скажеш, що розлучилася з чоловіком, от і добре буде. І батько сваритися не стане, – говорила вона на прощання Наді.

Надя прожила вдалині від будинку 25 років.

Вона народила сина. Потім вийшла заміж. Жила з чоловіком. Додому приїжджала рідко. Далеко. Ніколи. То свій будинок будували, то городи. Усе справи, справи…

Але з подругою Ніною Надя зв’язок завжди підтримував, переписувалися вони постійно. Ніна навіть у гості до неї їздила кілька разів.

Ніна працювала у чоловічому колективі, але заміж так і не вийшла. Було в її житті кохання, але не склалося… Вона була високою, такою потужною на вигляд, їй навіть зовні було важко підібрати собі хлопця.

Наприкінці 90-х Надя овдовіла. Вона залишила будинок і господарство синові, а сама повернулася до рідного села. Батька вже не було на світі. Мати була дуже старенька. Незабаром і її не стало.

Ніна на той час також залишилася без батьків. Вони пішли з різницею у півроку. Ось тоді подруги розгородили городи та протоптали стежку від будинку до будинку. Більше вони надовго не розлучалися.

Надя за півтора року зійшлася з самотнім чоловіком Олександром.

– Ніяк без чоловіка жити не можеш! Навіщо він тобі на старість років? – Запитувала Ніна.

– Тобі добре! У тебе тут брат, племінники, дружини племінників, улітку вся рідня приїжджає, все допомагають, а я одна. Мені теж помічник потрібний у своєму будинку, – виправдовувалася Надя.

Їй справді було легше і веселіше із Сашком. Це останніми роками він нездужати почав, а так він їй багато допоміг: і будинок впорядкував, і на машині возив куди треба. Машину вони разом купили, стареньку, але хорошу.

Бувало подруги і сварилися, але не надовго. Швидко відходили. Надя все нарікала Ніні, що та могла б хоч собі народити дитинку і не жити даремно. Ніна ображалася. Вона не почувалася самотньою, постійно хтось у будинку є. Влітку всі дружно на городі працюють.

У Надії на пенсії виявилися нові здібності. Вона почала масажі робити, недуги різні знімала. Начебто навчила її цьому мати першого чоловіка.

Ніна сміялася з неї: – Чому ж мені не допомогли твої таланти, коли я занедужала?

– Бо ти не віриш!  Віра потрібна, – відповіла їй ображена Надія.

…У палату Ніна приїхала до подруги, коли Надю перевели до спільної палати. Вона її не впізнала. Надя сильно здала. Вона дивилася на неї незрозумілим поглядом, не розмовляла.

За два тижні дозволили забрати її додому без жодних гарантій. Позитивної динаміки немає, і навряд чи з’явиться. Немає сенсу тримати далі у відділені.

– Доживати додому відправили, – зрозуміла Ніна, але собі вирішила, що так просто подругу не віддасть.

Увечері Ніна нагодувала Надію наваристим курячим бульйоном, і вона заснула міцним сном.

– Заберу її до себе, якщо що, – вирішила Ніна.

Вранці вона прийшла до Наді. Зварила їй кисіль та свіжий бульйон. Надя дивилася на неї ясним поглядом. Вона її впізнала. Дня через два Надя сказала перше слово, і це слово було “Ніна”.

Я не подробиці розповідатиму про етапи покращення стану Надії. Скажу тільки, що Ніні забирати подругу до себе не довелося. Сашко не дозволив, і вона сама не захотіла покидати свій дім.

За півроку Надя майже повністю відновилася. Вона ходить, розмовляє, готує їжу. Багато і постійно допомагає подруга Ніна та її родичі.

Говорять, що жіночої дружби не буває.

Буває!

Та ще й така дружба, яка і з проблемами допомагає, і в радості підтримає!