Олена отримала у спадок від тітки двокімнатну столичну квартиру. Олена вступила до університету на бюджет. Все відмінно. Потім дівчині трапилося закохатися в Артура. Весілля намітили на кінець літа. Взагалі-то Олена не хотіла весілля, вона думала, що вони з Артуром просто розпишуться у РАГСі, а потім із батьками посидять у кафе.

Але батьки Артура, бізнесмени середньої руки, зажадали великого весілля, з усіма прибамбасами. — У нас багато родичів та заможних друзів. Їхніх подарунків вистачить, щоб з лишком перекрити будь-які витрати, — заявили вони. І батькам Олени, простим людям, котрі живуть своєю працею, довелося брати кредит, щоб «відповідати».

За тиждень до весілля Олена застала Артура із kоханкою у ліжkу. Проrнала їх геть. Наступного дня Артур підійшов до неї в університеті і сказав: — Олено, пробач мені. Це було вперше та востаннє. Клянусь!

— Не вірю. Забудь про мене. — Горда, так? А як кредит батьків оплачуватимеш. Не буде весілля – не буде подарунків, не буде подарунків – твоїм батькам не буде з чого повернути кредит. Подумай про це. Подумавши, Олена вирішила, що зіграють весілля, отримає частку від подарунків і розлу читься зі зра дником.

Все торжество вона просиділа, як палицю проковтнула. Коли повернулися до її квартири, Артура прогнала спати у вітальню. Вранці з’явилися свекри. За грошима. Артур віддав матері всю суму, яку молодятам подарували гості. — Тут все. Маю вистачити, щоб покрити витрати, — сказав він батькам.

— А моїм батькам? — обу рилася Олена. — Усі гроші подарували наші рідні, тож твоїм нічого не належить, — відрізала свекруха. — А ти збирайся і бігом прописувати чоловіка у квартирі…

Олена, одягнувшись, вибігла із квартири. Бігла куди очі дивляться. І зовсім не думала про те, щоби прописати Артура у своїй квартирі. Прийшла до тями якась кафе, а поруч солідно одягненого чоловіка, що простягає склянку води. — Пийте. Ви вже півгодини nлачете. Треба відновити запас води в організмі, і він підбадьорливо посміхнувся.

— Тепер розповідайте, — додав він, коли Олена випила воду. Дівчина все розповіла, нічого не приховала. — Я так розумію, ви маєте намір подати на розлу чення? — Так. — У такому разі вам пощастило. Я якраз на цьому спеціалізуюсь. Поїхали. Вони приїхали до Олени до квартири.

Там Артур бенкетував зі своїми дружками. — Я як представник Олени Володимирівни Франчук вимагаю всіх сторонніх покинути квартиру моєї клієнтки, — сказав він. — Це хто тут сторонній. Я між іншим її законний чоловік, — почав «збухати» Артур.

— Про це ви кричатимете у «мавпняку» в nоліцейській дільниці. Моя клієнтка подала на розлу чення та відшкодування моральних збитків, а на час процесу вимагає, щоб ви залишили квартиру. Артур втік так, що п’яти виблискували. — Дякую, але я навряд чи з вами можу розра хуватися, — сумно відповіла Олена.

— За годину прогулянки та пару речень? Вибачте, але за такі послуги я не беру плати. Вважайте це благодійністю. А на розлу чення подайте сьогодні ж, — сказавши це, адвокат пішов. Артура з того часу в інституті не бачили. Зник. Мабуть загроза «моральної шкоди» не на жарт перелякала його. Природно, прогульника відрахували з інституту. А Олена, вже розлу чена, вечорами пише курсові та реферати іншим. Відпрацьовує батьківський кредит на весілля.

КІНЕЦЬ.