Сам я народився у селі, звідти родом й мої батьки. Після школи я вступив до університету, після отримання диплому знайшов роботу, тому так і оселився у місті, орендуючи власне житло. Десь рік тому я познайомився із чудовою дівчиною. Загалом наші стосунки розвивались так, що я мав надію на спільне проживання.

Мама моя вдома залишилась сама, оскільки тато не так давно пішов з життя. Тож зараз я намагаюсь їздити до неї хоча б через тиждень, щоб якось допомогти, розрадити. Не раз я пропонував їй переїхати до мене, та вона і слухати не хоче. Каже, що в місті точно не адаптується та й мені заважати не хоче.

Ну, якщо не хоче приймати таку пропозицію, то радує хоча б те, що погодилась навчитись телефоном користуватися. Тепер маю можливість надзвонювати їй регулярно.

Тиждень тому у матері був День народження. Та я настільки закрутився через проблеми на роботі, що й забув привітати. Я сам досі не розумію, як так вийшло. І нагадав мені взагалі брат матері, який зателефонував розказати, як вони в селі святкували і яка сестра була засмучена, що її рідний син не привітав.

В той момент мені хотілось провалитися крізь землю. На емоціях я підірвався з місця, побіг на автостанцію і сів у найперший автобус. Навіть не встиг подарунок купити, лише квіти у бабуськи якоїсь на платформі. Коли я опинився перед знайомими дверима, то мало не заплакав, а коли матуся відчинила, то сльози полилися градом. Я впав на коліна і почав молити прощення. Мама піднімала мене, гладила по голові, заспокоювала.

Коли ми сиділи на кухні і пили чай, то я тоді лише згадав про відсутність нормального подарунка, та мама сказала, що я тут, а більшого їй і не треба.

КІНЕЦЬ.