Моя свекруха далеко не найдобріша людина. Ще до весілля вона виказувала своє невдоволення вибором сина. Та мій Сашко доволі впертий і самостійний, він і не думав її слухати. Тож ми побралися. Житла власного не мали, вирішили орендувати квартиру.

Було дуже важко. Та моя мама нам допомагала, а от свекруха – і не думала. Жодного разу навіть 200 гривень не дала.

Навіть коли я народила – нічого не змінилося. Світлана Михайлівна не втрачала можливості зробити мені зауваження.

– Що як в тебе дитина, той прибирати не треба? Це ненормально!

– Я прибираю, просто генеральне не роблю.

– Не видно, що ти хоч щось взагалі робиш.

Не раз вона й чоловікові про мене всіляке казала. Стверджувала що він має зі мною суворішим бути, бо ж остаточно від рук відбилась.

Так тривало два роки. Світлана Михайлівна приходила до нас, коли хотіла. І всюди пхала свого носа. Та потім все неочікувано змінилось. Прийшла якось кілька тижнів тому свекруха й почала сама прибирати:

– Бідна ти дитина, все на тобі, з малям на руках. Я лиш трошки тобі допоможу. А там в холодильнику вечеря, щоб ти вже не готувала. Ви не повірите, так тривало тиждень. А тоді якось подзвонила мені знайома.

– Чого ти не приходиш до нотаріуса, я ж сказала Світлані Михайлівні, аби ти терміново забігла.

– Нащо?

– Та ти ж спадок отримала. Від тітки. Будинок, дачу за містом і ще й величезну ділянку землі.

– Та як? У неї ж син є.

– А вона все на тебе записала. Твоя свекруха все знає.

Я кілька років тітку Марину доглядала. Та не за гроші, а просто так, з доброти, хороша вона була. А син її, Павлик, в Німеччині, повертатися вже не буде. І ось тоді я й збагнула, чому свекруха так поводилась. Якось вона знову прийшла до нас, вся така улеслива. Я й розповіла, що знаю про спадок. Тоді й почалось:

– А не хочеш дачу з землею на мене написати. То не добре, щоб все на тобі було. Мало що може статися. А я ж однаково вам все залишу.

– Та ні, в цьому потреби нема. А якщо й буде – на маму запишу.

– Я все життя мріяла про будинок за містом. Буду гарно за тим дивитися.

– Ви й так зможете. Я ж не проти!

– Тобі що – шкода? Для мене? Подивись, скільки добра я тобі зробила!

Після тієї розмови й зникла її доброта.

Знову почала мене критикувати й перестала допомагати. Та скажіть, невже я мала віддати дачу просто так?