Після зради чоловіка я лишилася сама з двома дітьми в хаті на околиці Тернополя. Здавалося б, усе пішло шкереберть — любов, плани, будні.

Але виявилося, що саме тоді почалося моє справжнє життя. І я зробила те, на що раніше бракувало не тільки грошей, а й духу. Я відкрила власну справу, зустріла Василя й навчилась жити не для когось, а для себе. Але до цього було, ох, як непросто.

Ніколи не забуду той ранок. Сиджу в кухні, діти ще сплять, а я заливаю собі каву і гортаю стрічку в телефоні. І тут – як грім серед ясного неба! — приходить повідомлення. Фото. Мій тодішній чоловік — з іншою. В сауні. З бокалами в руках. І, ніби цього було мало, підпис: “У нас своє життя. Вибач, Андріано”.

– Вибач?

Я сіла. Тобто сповзла на стілець, бо ноги як ватяні. Серце десь у шкарпетках. А голова – порожня, як холодильник після свята.

– Тата немає… – сказав мій шестирічний Назар, який щойно прокинувся й потягнувся до печива.

– І не буде, синку, – відповіла я, витираючи сльози тильним боком долоні. – Але це, знаєш, навіть добре.

І з цього моменту я вирішила: не буде в моїй хаті більше сліз. Хіба що від сміху чи коли ріжеш цибулю.

– Мамо, а ти тепер що, сама? – спитала Марійка, старша.

– Та яка сама? З вами я. А з вами – я супергерой.

Хоча всередині я почувалася не супергероєм, а мокрим рушником.

Минув місяць. А я – все ще як зламаний Wi-Fi: зовні працюю, всередині – все зависло. Пішла на роботу, діти в школу, рутина гризе з усіх боків. Але якось, між “мамо, де мої кросівки” і “чому немає шоколаду”, я подивилася на себе в дзеркало.

Очі – без вогню. Волосся – зібране в той самий хвіст, що й у 2005-му. Одяг – як у вчительки на пенсії.

– Ну що, Андріано? Це твоя версія “після розлучення”? – сказала я сама собі.

Наступного ранку купила собі червону помаду й подала заявку на грант для малого бізнесу. Навіть не знала точно, що буду робити.

Просто знала: досить жити в паузі.

– Ви справді хочете відкривати майстерню декоративних свічок? – запитала мене дама з банку.

– Так. І вона буде пахнути краще, ніж мій колишній чоловік після тренажерки, – відповіла я з посмішкою.

Грант затвердили. Я орендувала маленьке приміщення в центрі Тернополя, з вікнами на стару площу. Назвала його “Сонце в банці”. Так і почалось.

– Мамо, ти пахнеш карамеллю, – казав Назар, коли я приходила додому з роботи.

А я пахла нею. І ваніллю, і лавандою. І – увага – власною гордістю.

На одній із ярмарок я познайомилась з Василем. Стояв біля мого стенду, довго нюхав свічки, як кіт, що вибирає місце для сну.

– Мені одну – таку, щоб пахла… новим початком, – сказав він.

– Є. Називається “Життя після 40”. Ідеально для вас, – підморгнула я.

– А якщо мені трохи більше?

– Тоді беру знижку за мудрість.

Ми посміялися, а він залишив візитівку. Василь — реставратор меблів. Сказав, що має “руки, які пам’ятають дерево”.

– І серце, яке хоче пам’ятати когось, хто робить світ кращим, – додав він уже на другій каві.

Я не кидалася в обійми одразу. Знаєш, після зради ти перевіряєш навіть, як хтось намазує масло на хліб — чи не занадто впевнено, бува.

Але Василь був інакший. З ним не треба було прикидатися. Я могла сидіти в старій футболці, з запахом воску в волоссі, і він все одно дивився так, ніби я — Афродіта з паяльником.

– Мамо, а він тобі хто? – спитала Марійка, коли Василь прийшов на вечерю.

– Просто хороший чоловік, який приніс нам ще одну піцу. І який не боїться дітей.

– А тато боявся?

– Тато боявся самого себе.

Моя майстерня розрослася. Тепер я не тільки варила свічки, а й проводила майстер-класи для жінок. Приходили ті, хто пережили своє: зради, втрати, вигорання. Ми разом змішували аромати, говорили й сміялися. Був такий ефект, що після двох годин свічкотерапії кожна йшла з відчуттям, що життя – не кінець, а просто новий сезон.

– Андріано, а в тебе звідки цей драйв? – спитала якось одна жінка.

– Від зради, моя люба. Вона як лопата: або тебе закопає, або ти нею викопаєшся.

Зараз я вже не та, що була. Я – трохи дерзка, трохи змучена, трохи щаслива. Я можу зробити гарну свічку, випити каву в обід, поцілувати Василя у шию, коли він ремонтує стілець, і сказати дітям:

– Я вас люблю. І себе теж.

Бо себе теж треба вчитися любити.

А тепер скажіть мені, дорогі жінки:

А ви коли востаннє зробили щось не для когось, а для себе?

І що тримає вас від того, щоб почати зараз?

Напишіть мені. Бо, можливо, саме з вашої історії почнеться наступна моя свічка. З ароматом свободи.

Джерело