Я випадково познайомила 19-річного сина з його майбутньою дружиною. Коли ми йшли повз будинок жінки, з якою я лежала в лікарні, я попросила його зайти ненадовго, дізнатися про її самопочуття.

Її дочку я бачила, чарівна дівчинка 17 років, мила, ніжна, тендітна. І мій син закохався одразу.

Пішов служити, вона часто влітку їздила зі мною на дачу. Спілкувалися. Потім вони одружилися.

Пішов жити до них, її мати не могла жити сама. З’явився онук. Я забирала його з садка, потім зі школи, водила на спортивні секції, до репетиторів, ходила на батьківські збори, мені з моїми дітьми ніхто не допомагав, і я знаю, як це важко і хотіла, щоб у них такого не було.

У будь-яку погоду при будь-якому самопочутті я бігла за ним або з ним і туди і сюди, ніколи не робила із себе благодійницю. Це на той момент був мій єдиний онук, я хочу з ним спілкуватися та допомагати.

Ніколи не лізла до них з порадами та вказівками, невістці подарунки, не коробку цукерок, а щось пристойніше дарувала на Новий рік, на День народження.

Вважала і вважаю, якщо хочеш добрі стосунки із сином — дружи з невісткою. Але потім все змінилося.

Коли вона вийшла заміж за мого сина, то мабуть вирішила, що тепер уже вона заміжня. Раніше їй її мама часто говорила: «Ти що думаєш, він з тобою одружиться? Потрібна ти йому!».

Ну і тепер навіщо вдавати, що в тебе нормальне ставлення до свекрухи? І ця ніжна дівчинка показала себе з іншого боку.

Вона загризала мого сина, розмовляти нормально не могла, завжди з роздратованим зухвалим тоном. Він був готовий піти, але в них уже був син, якого він дуже любить.

Не міг уявити, що він сина залишить. І ці її колись очі, зараз подивишся і більше бачити не захочеш.

Моя однокласниця живе за кордоном і попросила мене показати через інтернет фото моїх дітей, їхніх дружин, чоловіків та онуків. Я їй надіслала кілька сімейних фото.

Вона запитує: «а що це за жінка така з вами на двох фотографіях, напевно, випадково потрапила, такі очі мерзенні, злісні». Вражена була що це невістка, каже: «Та в тебе такі діти гарні, освічені, розумні, і треба ж синові таку було знайти!».

Років 15 я все сподівалася, що я зможу приходити до сина в гості. До того ж, я не нав’язлива свекруха, яка тягається в гості щотижня, мені ніколи й по гостях ходжу дуже рідко.

Щоразу, коли йшла в гості, несла частування, але йдеш додому і не знаєш, сміятися чи плакати, так зустріне, так привітає, такі фокуси витворяє!

Усіми силами покаже, мовляв, якого біса з’явилася? І найсмішніше ми з нею ніколи не сварилися.

Я ніколи до них не лізла і ніколи сина проти неї не налаштовувала, він і сам усе бачить.

Онука забирала біля під’їзду та приводила до під’їзду, дзвонила, щоб зустрічали, зайшов у під’їзд. Коли вже онука не треба було водити, ходила в гості 1-2 рази на рік, живемо в 20 хвилинах ходьби один від одного. І, нарешті, ходити зовсім перестала. Син їздить до мене, бачимося.

Хоча були моменти, коли вона забороняла бачитися, спілкувалися роки 3-4 рідко, коли онука вже не треба було водити за ручку. Вона подарунки приймала із задоволенням, жодного разу не відмовилася, допомогою користувалася та ще й як!

І її маму-інваліда, доки вона була жива, я то супроводжувала до лікарні, то до лікаря, то відвезти на інший кінець міста їй у лікарню продукти чи теплу ковдру чи чистий халат, бо невістка працює.

І користувалася, не соромлячись, допомогою і зустрічала мене з таким виразом на обличчі та з такими демонстраціями, що хотілося просто зареготати їй в обличчя.

Вона навіть слово «дякую» не могла видавити з себе. Ніколи не чула. Якось моя дочка везла її маму до лікарні на інший кінець міста мільйонника, будучи на дев’ятому місяці вагітності, живіт у кермо упирався. Рух активний, місто велике, їхати далеко. Я з ними поїхала, боялася відпускати. Та ніякого дякую, жодних слів вдячності від невістки!

КІНЕЦЬ.