Вероніка ніколи не запрошувала Владислава жити у її квартирі, у них навіть розмови про це не було.

Але якось так вийшло, що через три місяці після того, як він уперше залишився у неї, у квартиру дівчини перекочувала купа його речей.

На поличці у ванній, потіснивши косметику господині, розташувалися станки для гоління, піна для гоління і різні лосьйони.

Його сорочки, футболки та шорти опинялися то у шафі, то у кошику для брудної білизни. А всякі дрібниці, на кшталт зарядки для телефону, планшета, каталогів різних автосалонів та його улюбленого кухля, розповзлися по квартирі, захопивши усі вільні поверхні.

Коли він приходив до Вероніки, то дивувався, натрапляючи на якусь зі своїх речей:

-Ха! Ось вона! А я її вдома шукав.

Взагалі своєї квартири у Владислава не було. Говорячи про неї, він мав на увазі квартиру, яку винаймав навпіл зі своїм колегою.

А одного вечора молодик з’явився на порозі квартири Вероніки з дорожньою сумкою та рюкзаком:

– Ніка, я поживу в тебе пару днів, бо нас з Льошею господиня вигнала. Сказала, що зненацька родичі приїхали.

Але пара днів перетворилася на тиждень, тиждень на місяць, потім на два місяці.

Вероніка не нагадувала хлопцеві, що йому час шукати собі квартиру, але він сам іноді говорив:

– Дивився сьогодні оголошення про здачу, ціни просто ломові. З моєю зарплатою можна щось орендувати лише на околиці, чи в такій дірі, куди цивілізація взагалі не заглядала.

Владислав не поводився як гість: суботами він брався за пилосос, іноді купував продукти, але кухню та прання він повністю залишив Вероніці.

А одного вечора молодик сказав:

– Ніка, у мене до тебе прохання.

– Що таке?

– Наступного тижня приїжджає моя мати. Їй дали направлення до обласної лікарні. Чи можна вона зупинитися тут, у нас?

– На який час? – Запитала Вероніка.

– Їй треба пройти обстеження. Думаю, на тиждень, – відповів він.

– Я подумаю, – сказала дівчина.

Через два дні Вероніка дала відповідь:

– Слава, я вважаю, що твоїй мамі краще зупинитись в іншому місці.

– Чому? – здивувався він.

– Тому що я не хочу, щоб у моїй квартирі жила чужа людина, – пояснила вона.

– Це не чужа людина, це близька людина! Це моя мати! – вигукнув Владислав.

– Вона для тебе близька, а для мене – зовсім чужа.

– Ніка! Невже тобі шкода? У квартирі дві кімнати. Ми будемо у спальні, мама – у другій кімнаті на дивані. Лише тиждень! Їй же треба десь зупинитись.

– Слава, я спеціально дізнавалася: обласна лікарня має готель, де зупиняються пацієнти з інших міст.

– Крім того, в розташованих поруч будинках багато хто подобово здає квартири та кімнати. Тож проблем із тим, де зупинитися, немає. Тобі просто треба заздалегідь подбати про це.

– Добре, я тебе зрозумів.

Владислав образився на Вероніку, але намагався цього не показати. Проте пізніше, коли його мати після обстеження поїхала додому, він повернувся до цієї розмови.

– Ніко, я не питаю про те, чому ти була проти того, щоб моя мама оселилася у цій квартирі. Але мені цікаво, чому ти не захотіла навіть познайомитись із нею? – Запитав Владислав.

– Знайомитись? А навіщо? – здивувалася Вероніка.

– Ну, вона таки твоя майбутня свекруха. Зазвичай дівчата зацікавлені в тому, щоб встановити добрі стосунки зі свекрухою. А ти відмовила мамі у такій дрібниці, – пояснив Владислав.

– Свекруха? А хіба ми з тобою збираємось одружитися? – Запитала вона. – Я щось не пам’ятаю, щоб ти робив мені пропозицію.

– Ну, ми ж живемо разом. Я думав, що для тебе це щось означає. І зрештою – хіба ти не хочеш одружитися?

– Слава, я не зрозуміла – ти робиш мені пропозицію?

– Вважай, що вже зробив, – відповів він. – Що скажеш?

– Мені треба подумати.

Наступного дня Вероніка розповіла про це своїй подрузі Світлані.

– Славко зробив тобі пропозицію?!

– Вигукнула та.

– Можна сказати, що зробив.

– А обручку подарував?

– Запитала подруга.

– Поки що ні.

– А що ти відповіла? Погодилася?

– Сказала, що мені треба подумати.

– І що?

– Думаю.

– Послухай, Вероніко, нам з тобою вже не по вісімнадцять років. Як каже моя мама, «годинник цокає». Я б на твоєму місці погодилася, – сказала Світлана.

– Хлопець він хороший, ніяких шкідливих звичок у нього немає, робота стабільна, І тебе кохає.

– Було б мені вісімнадцять, я точно погодилася б, – відповіла Вероніка. – Але мені скоро двадцять вісім, тож я ще думаю.

– Але ж Славка тобі подобається! У чому річ? Ти в ньому не впевнена? – Запитала подруга.

– Так, подобається. Але є деякі моменти, які змушують мене замислитись. Ось дивись: його та Льошку господиня вигнала з квартири.

– І правильно зробила: вони постійно затримували оплату і були винні їй за два місяці. Льошка майже відразу знайшов собі іншу квартиру, а Слава осів у мене. Коли прийшов, сказав, що на кілька днів. Але в результаті так і лишився.

– Далі – приїхала його мати. Він навіть не спробував сам подумати про те, де вона житиме. Знову хотів розв’язувати проблему моїм коштом.

– А коли я відмовила, образився. І потім: йому скоро тридцять, а в нього ні квартири, ні зарплати, яка дозволить, якщо не купити, то хоча б наймати пристойне житло.

– І взагалі, у нього буває іноді, як кажуть, «легкість у думках незвичайна» та у вчинках теж.

– Нещодавно купив у кредит айфон останньої моделі. Тисяч за сімдесят. Радів, як дитина. Я його запитала, навіщо він йому, адже той, що був у нього, майже такий самий.

– Знаєш, що він сказав? «Так цей же крутіший»! Дитячий садок якийсь. А я хочу, щоб поряд зі мною був чоловік, якого я могла б поважати, на якого могла покластися, який міг би розв’язати мої проблеми, а не звалювати на мене свої.

– З такими запитами ти маєш ризик залишитися самотньою, – відповіла Світлана.

– Цілком можливо. Але тягнути на собі всю сім’ю, включаючи не лише дітей, а й чоловіка, та його рідню – я точно не хочу.

Владислав не згадував про свою пропозицію цілий тиждень. Нарешті він запитав:

– Що ти вирішила?

– Я сумніваюся, – відповіла Вероніка.

– У мені, чи в собі?

– У нас обох. Мені здається, що ми ще не все знаємо один про одного: пів року – це недостатній термін, щоб ухвалювати такі важливі рішення.

– Ніка, ми живемо разом уже два місяці! Хіба ти мене погано знаєш? – здивувався Владислав. – Якщо тебе щось цікавить, просто спитай, я тобі чесно відповім на всі запитання.

– Добре, мене цікавить, чи готовий ти розв’язувати проблеми, які можуть виникнути у нашій родині? – Запитала Вероніка.

– Які ж у нас можуть бути проблеми? Одружимося і житимемо довго і щасливо, – відповів Владислав.

– Та ні, є проблеми. Наприклад, я щомісяця оплачую іпотеку.

– Я не знав, думав, що це твоя квартира, – здивувався Владислав.

– Знаєш, у мене, звичайно, непогана зарплата, але не така, щоб без кредиту купити квартиру, – сказала Вероніка.

– У мене ще питання – сім’я передбачає наявність дітей? Ти готовий до цього? Я маю на увазі не лише фінансово, а й морально? Готовий взяти на себе відповідальність за сім’ю?

– Слухай, ти такі глобальні запитання ставиш! Над цим треба подумати.

– Ось і я кажу, що треба подумати та зрозуміти, чи тобі це все по плечу.

– І що ти пропонуєш? – поцікавився Владислав.

– Я пропоную тобі з’їхати від мене та знайти собі квартиру, – відповіла Вероніка.

– Ти хочеш попрощатися зі мною?

– Ні, я пропоную тобі спочатку налагодити своє життя. Ми зможемо зустрічатися, як раніше, а коли ти зрозумієш, що готовий до створення сім’ї, ми одружимося, – відповіла дівчина.

– А якщо це займе більше часу, ніж ти гадаєш?

– Давай не загадуватимемо. Почнемо з малого: знайдемо тобі квартиру. Тобі допомогти? – Запитала Вероніка.

– Ні. Я сам упораюся, – відповів Владислав.

Він з’їхав із квартири Вероніки за тиждень.

Звісно, ​​це були не хороми, а невелика студія у новому мікрорайоні на околиці міста. Їздити на роботу звідти було незручно, з меблів у квартирі був лише кухонний куточок, диван, стіл та два стільці.

З техніки – електрична плита та маленький холодильник. А що ще потрібне?

Чи одружилися Владислав та Вероніка?

Ні.

Деякий час вони ще зустрічалися, але ці зустрічі були все рідше і рідше і за наступні пів року зійшли нанівець.

На той час Владислав зустрів іншу дівчину, яка не ставила йому таких глобальних питань, і вони стали жити разом в орендованій студії, а за пів року одружилися.

Вероніка теж одружилася, але пізніше, коли в сім’ї у Владислава вже з’явився син.

Чоловік Вероніки не був олігархом та не отримував астрономічної зарплати. Але поряд з ним вона почувала себе впевнено, бо він з перших днів підставив їй своє сильне плече, а в негоду затуляв своєю широкою спиною.

Кохання – це добре! Але взаємопідтримка, довіра, допомога, повага – коли й в горі, і в радості – набагато цінніше в подружньому житті. Принаймні, для неї…

А ви що скажете з цього приводу? Вона слушно розміркувала? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.