Колись я вважала, що в мене ідеальна сім’я – мій чоловік, двоє наших дітей та близькі родичі. Ми часто збиралися разом, влаштовували свята, їздили до інших країн.

Особливо я дорожила стосунками із сестрою моєї бабусі Мілою. Хоча вона ніколи не мала своїх дітей, вона любила нас так, ніби ми були її онуками.

Вона завжди була поруч зі мною, коли я була підлітком, давала поради, коли я найбільше їх потребувала.

Після сме рті чоловіка Міла сильно захво ріла.

Незважаючи на велику квартиру, ніхто з наших родичів не хотів її доглядати, а деякі навіть пропонували відправити її до будинку для літніх людей.

Обурена таким станом справ, я вирішила взяти її до себе додому, і мій чоловік погодився.

Ми перетворили нашу дитячу на її спальню і дарували їй любов і увагу, яких вона так потребувала.

Наші діти теж любили її!

Через шість років Міла поме рла і залишила нам свою квартиру.

Все швидко зіnсувалося, коли мої родичі зажадали свою частку і стали загрожувати мені.

На щастя, я мала заповіт, написаний Мілою, в якому вона вказала, що вся квартира дістається тільки мені.

Нехай моя сім’я вже не ідеальна, але я пишаюся тим, що ми були поряд з тим, хто нас потребував більше за інших.

КІНЕЦЬ.