— Останню копійку віддам своїй матері, якщо треба. Тещі допомагай сама. Її утримувати не зобов’язаний – відрізав Сергій без жодного жалю.

Ось тільки на одні декретні особливо не розгуляєшся. А в нахабної свекрухи апетити продовжували зростати.
Подружнє життя Віолетти і Сергія складно було назвати ідеальним. Сварок у ньому вистачало. Особливо, після виходу в декрет. Зʼявився син Костя і стало все набагато складніше.

Вічна втома і недосипання – це добре. По суті, тимчасове явище. А ось свекруха, що ні на є, це постійне.

Тамари Вікторівни було в їхньому житті занадто багато. Ні, вона не лізла зі своїм статутом, як це роблять багато свекрух. Але й життя особливого не давала, бо готова була витягнути останню копійку. Тільки висмоктавши всі фінанси, вона заспокоювалася і відставала. Рівно до наступної получки. Бо за розкладом обривала своєму синові телефон і настійно вимагала допомогти.

Віолетту такий розклад ніколи не влаштовував. Раніше це було не так відчутно, бо сама працювала на престижній посаді. Грошей на все вистачало і вдавалося навіть накопичити на відпочинок.

Але зараз ситуація змінилася. Життя на одну зарплату – зовсім інша розмова. Свекруха це повинна розуміти, але на жаль ні. А чоловік туди ж.

— Вона моя мати і я буду їй допомагати! Хочеш ти цього чи ні, але це моє рішення.
— Дивно, але допомогти тещі у тебе немає такого завзяття. Нагадати тобі, хто нам частіше допомагає? – не вгамовувалася Віолетта під час чергової неприємної розмови.
— Не починай!
— З чого б це раптом? Ні, ти послухай! Чомусь із дитиною сидить тільки моя мати. Продукти передає теж вона. У поліклініку допомогти сходити – моя мама перша. А твоя і пальцем не поворухнула.

— Перестань я сказав!
— За те як зарплата прийшла, так вона найперша тобі дзвонить і починає клянчити! – не вгамовувалася Віолетта.
— Останню копійку віддам своїй матері, якщо треба. Тещі допомагай сама. Її утримувати не зобов’язаний – відрізав Сергій без жодного жалю.

Ось тільки на одні декретні особливо не розгуляєшся. А в нахабної свекрухи апетити продовжували зростати.
— Так, із таким нахабством твоя мати далеко піде!
— Досить! – закричав Сергій і потім грюкнув дверима.

Подібні розмови стали вже «традицією» в їхній родині. Особливо, коли ось-ось мали перевести зарплату.

Віолетта щиро не розуміла такого ставлення. Чому він виділяє свекруху? Тобто їй потрібна допомога, а моя мати обійдеться? Чи так?

Ця думка, як і раніше, не вкладалася в неї в голові. Іноді вона навіть не знала, що було б гірше. Якби свекруха лізла з непроханими порадами чи ось так. Відповіді не було, як і слів на те, що відбувається, теж. Заспокоївшись, Сергій зайшов до кімнати і цього разу сам продовжив розмову.

— Добре, якщо ти хочеш допомагати своїй мамі, я не проти. Але робити ти це будеш зі своїх грошей.
— Ти знущаєшся? З яких своїх? Я ж у декреті сиджу!

Справді, його пропозиція звучала як маячня. Де він бачив такі розкішні декретні виплати, де і дитині ні в чому можна не відмовляти, і матері допомагати?

Але Сергій говорив абсолютно серйозно.
— Це вже твої складнощі. Значить будеш допомагати, коли вийдеш на роботу. Тим паче, через півроку Кості вже дадуть садок і ти зможеш іти працювати.

— Усе зрозуміло з тобою!

У цей момент уже вона грюкнула дверима і пішла на прогулянку з дитиною. Аби подалі від Сергія, якого вона не хотіла бачити. Та й загалом від усієї цієї безглуздої ситуації, яка тривала з місяця в місяць немов нудний серіал.

Минуло 3 місяці і настала весна. І жінка вже почала планувати свій літній відпочинок. До того ж, якщо купити путівку заздалегідь, то можна це зробити за хорошими знижками. Віолетта дуже хотіла відпочити і з Сергієм вони вже не раз обговорювали можливість кудись поїхати. Загалом, він був не проти.

— Дивись, а як тобі такий варіант? – простягнула Віолетта чоловікові буклет.
— Що це? – здивовано запитав він.
— Ну, як що? Ми ж планували з тобою відпочинок. Адже ми так давно хотіли…
— Почекай… – перебив її Сергій.
— Що не так?
— Цього року в нас поїхати точно не вийде.
— Чому? – вигукнула Віолетта, і в її голосі чулася нотка розчарування.
— Річ у тім, що я купив мамі дачну ділянку, про яку вона так давно мріяла. Тому зараз у нас немає можливості кудись поїхати.

Обуренню Віолетти не було меж. Такої зради від чоловіка вона ніяк не очікувала. Мало того, що він щомісяця перераховував їй велику суму грошей, так ще й на дачу витратив усі накопичення. Яка ж це була сума… Просто очманіти можна!
— Тобто як? Ти зробив таку покупку в мене за спиною? І навіть не погодив зі мною? – зірвалася на крик Віолетта.
— По-перше, я знав твою реакцію і тому сказав за фактом. А по-друге…
— Що по-друге?
— По-друге, я сам вирішую, куди мені витратити зароблені мною гроші.

Такий розклад подій переходив уже всі межі. Віолетта не знала, на кого їй злитися сильніше – на недбайливого чоловіка чи на свекруху, яка вже в край знахабніла.

— А нічого, що сімейний бюджет у нас спільний і ми завжди раніше узгоджували такі витрати?
—Справедливості заради сказати, зараз я заробляю один і маю право розпоряджатися своїми ж грошима.
— Та пішов ти знаєш куди!

У цей момент Віолетта вже не витримала і почала збирати речі. Ця ситуація стала останньою краплею. Жити з людиною, яка плює на її думку і ставить свою матір на п’єдестал, – було для неї справжнісінькою образою.
— І на що ти жити зібралася, психована? – з насмішкою вимовив Сергій.
— Та вже проживемо як-небудь. А ти можеш вдавитися своїми грошима разом зі своєю матусею!

Сергій анітрохи не відчував своєї провини, а навпаки продовжував активно відстоювати свою позицію і захищати матір.
— Обережніше зі словами на адресу моєї матері! А то за таке я й розлучитися з тобою можу.

«Цікаво, це зараз погроза була? Тобто він у такій ситуації ще й правила свої ставить, замість того щоб вимолювати прощення, стоячи на колінах?»
— Та я перша це зроблю!

Віолетта забрала дитину і поїхала жити до матері. Причому з розлученням затягувати вона дійсно не стала.
«Що швидше розлучуся, то швидше почну нове життя!» – саме так вона міркувала.

Звичайно ж, перший час було непросто. Доводилося буквально виживати. Декретних допомог і пенсії матері їм не вистачало. Однак потім вдалося вибити аліменти (а вони виявилися пристойними). Далі родичі почали допомагати речами. До того ж, Костя пішов до садочка, а Віолетта вийшла на роботу. Поступово життя почало налагоджуватися. А разом із ним і внутрішній стан Віолетти.

Дивно, але Сергій не горів особливим бажанням бачитися з дитиною. Хоча, здавалося б, він розлучився з дружиною, а не з ним. Дитина залишається твоєю. От мабуть не у всіх батьків це закладено в голові.

— Віолетто, можна тебе сьогодні проводити? – чемно запитав Влад, її новий колега.

Він дуже боявся здатися нав’язливим, знаючи історію Віолетти. Однак ця дівчина викликала в нього симпатію і бажання почати спілкуватися набагато ближче.
— Чому б і ні? Ходімо.

Усю дорогу вони йшли і розмовляли про життя. У них було залізне правило: залишати робочі моменти на роботі. А дорогою додому спілкуватися на сторонні теми.

Дивно, але Влад часто цікавився її сином Костею. Усіма силами хотів показати, що він не з тих чоловіків, для кого чужа дитина – проблема. Навпаки, він любив дітей і це було видно неозброєним поглядом.

Вони близько спілкувалися вже десь три місяці. Віолетта почувалася спокійно поруч із цією людиною, проте не поспішала заводити нові стосунки.

Морально була до цього не готова. Її все цілком влаштовувало, як було зараз. А Влад на неї не тиснув. Це було найголовніше.

Одного прекрасного вечора він також проводжав її до будинку. Вдалині Віолетта побачила знайомий силует і запропонувала розійтися тут.
— Віолетто, ти впевнена? Може тобі не варто йти самій?
— Владе, все нормально. Іди додому. Так буде краще – впевнено сказала дівчина.
— Добре, тоді до завтра.
— Бувай.

Біля будинку Віолетти стояла людина, яку вона найменше очікувала побачити. Та й спілкуватися не було жодного бажання. Однак і пройти повз теж не було можливим.
— Віолетто, я дивлюся, ти часу даремно не марнуєш і вже знайшла нового залицяльника – вимовила Тамара Вікторівна (за сумісництвом її «улюблена» колишня свекруха).

— Що Вам потрібно? – твердо запитала Віолетта, дивлячись прямо їй в очі.
— Явно не на тебе подивитися. Я до онука прийшла.
— У такий час? – з іронією запитала колишня невістка.
— А що такого? Як з’явилася можливість, так і прийшла.

Віолетту просто вражало нахабство колишньої свекрухи. Стільки часу вона не згадувала про дитину, а тепер отямилася. Та ще й на ніч дивлячись.

Так, справді. Така поведінка була в її стилі. Вона ні про кого не думала, крім себе.

— Дитину Ви не побачите. Та й пам’ятати, він Вас не пам’ятає. Ви, Тамара Вікторівна, для нього абсолютно чужа людина.

— Та як же так? Я його бабуся! – закричала колишня свекруха.

Але Віолетта була непохитна і стояла на своєму.

— Занадто пізно Ви про це згадали. Всього доброго!

Віолетта розвернулася і пішла в бік будинку.

— Віолетто, зачекай! Вислухай мене, будь ласка – сказала Тамара Вікторівна і розридалася.

Це змусило дівчину зупинитися і повернутися в її бік.

— У мене ж нікого, крім Кості, більше не залишилося. Тільки зрозуміла я це занадто пізно.

— Що трапилося? – схвильовано промовила Віолетта.

У голову відразу почали підкрадатися різні думки, які її лякали.

— Після того, як ви розлучилися, Сергій привів у дім нову пасію. А вона знаєш якою виявилася… Рідного сина налаштувала проти мене. Він не те що допомагати перестав, бачити мене більше не хоче. Усе на цю дурну витрачає…

У цей момент Віолетта відчувала двояке почуття. З одного боку, колишній свекрусі повернулося все по заслугах. Як то кажуть, за що боролася… З іншого, навіть якось шкода стало…

Ось так дожила до похилого віку й залишилася зовсім одна, нікому не потрібна…

— Добре, я подумаю – відповіла Віолетта.

— Віолетто, дякую тобі. І вибач, що зруйнувала ваш шлюб. Усе мені повернулося сповна і тільки зараз зрозуміла, що накоїла. Таку невістку хорошу втратила.

Так, уже надто пізно про це говорити. Адже нічого не повернеш і не особливо хотілося.

Віолетта розуміла, що в неї почалося нове життя, в якому вона нарешті зажила так, як хотіла.

— Я скажу вам завтра, про своє рішення. До побачення!

На цьому закінчилася ця складна розмова і життєвий етап, який нарешті вдалося відпустити з думок і з серця.

КІНЕЦЬ.