Якраз лише вечірнє сонце хилилося до обрію, коли на телефон Олени зателефонувала Світлана Олегівна, її свекруха.

Зазвичай вона телефонувала своєму синові, Олексію, але саме цього разу, не заставши його вдома, вирішила звернутися безпосередньо до невістки, мала до неї розмову.

Ця вся справа стосувалася сімейного свята, і Світлана Олегівна, як здавалося, прагнула поділитися радісною новиною зі своїми родичами.

— У суботу ми з нетерпінням чекаємо вас! У нашої маленької Вероніки буде перший день народження, їй виповнюється вже річок! Ми так раді, що й не передати, це справжнє свято! — пролунав у слухавці бадьорий голос свекрухи.

Олена відчула легке здивування від слів матері чоловіка. Хоча вона й була рада за його племінницю, та ця новина не викликала в неї особливого ентузіазму.

Справа в тому, що майже усі сімейні свята з родиною Олексія часто були сповнені непередбачуваних сюрпризів, не найкращих саме для них.

— О, звичайно, ми обов’язково приїдемо до вас, такий день не пропустимо, — відповіла Олена, намагаючись приховати свою розгубленість, адже це перше, що спало їй на думку. — Завтра зайду в магазин дитячий, куплю подарунок для вашої маленької іменинниці. Чи, можливо, ви хотіли б щось конкретне, щоб ми їй подарували?

Олена, щиро кажучи, очікувала, що відповідь може бути несподіваною, але те, що почула далі, просто вже геть здивувало її.

— Ні, нічого особливого не купуйте, не варто, не витрачайте зайві гроші. Можете взяти якусь яскраву іграшку, чи конструктор якийсь. Але насправді ми розраховуємо на гроші, нам краще буде подарунок грошима, — голос Світлани Олегівни став трохи більш вимогливим, таке враження складалося, що іншого варіанту вона б не сприйняла б.

Та озвучена свекрухою сума викликала у Олени не менше здивування, ніж сама пропозиція. Свекруха сказала, що було б непогано, якби вони подарували племінниці три тисячі гривень.

— Та куди ж на один рік таку суму велику? — здивовано запитала Олена, не вірячи своїм вухам.

— Ну як же! Це ж молода сім’я, довгоочікувана дитина у них, один рік – це насправді чудове свято. А що ви там збиралися дарувати, напевно річ якусь, яка їм зараз не потрібна? Їм зараз так потрібні гроші, щоб купити диванчик для Вероніки та ще дещо. Часи важкі, вони самі таку суму не назбирають.

Олена намагалася зібратися з думками. Вона знала, що зараз у них і самих зовсім непросто з грошима, звісно, на найнеобхідніше вистачає, але доводиться серйозно економити на всьому, і такої суми на подарунок для однорічної дитини у них просто немає, і навіть половину подарувати вони зараз не могли б собі дозволити.

— Добре, я передам все Олексію, ми подумаємо про це. Зайвих грошей, самі розумієте, у нас теж немає, нам з чоловіком непросто й самим, — Олена намагалася якомога швидше завершити розмову, відчуваючи, як у неї підступає образа і добре розуміючи, що свекруха все одно ніколи не зрозуміє їх, бо вона живе іншою своєю дитиною.

Це повідомлення Світлани Олегівни спершу викликало у Олени бажання просто з усього цього розсміятися, а потім так само від її слів просто заплакати.

Їй було прикро за свого чоловіка, Олексія, щиро кажучи та за їх власну донечку, Марічку.

За себе — це вже за залишковим принципом, адже вона, здавалося, завжди була в цій родині “збоку”, вони ніколи й не приймали її, для них вона була чужою.

Але ж Олексій — рідний син Світлани Олегівни, а Марічка — її рідна онука. Проте ставлення свекрухи до своїх двох дітей, і відповідно, до онуків, було зовсім різним, на жаль, просто кардинально відрізнялося.

Тетяна, старша рідна сестра Олексія і мати тієї самої Вероніки, його племінниці, була маминою улюбленицею. Здебільшого тому, що, як постійно повторювала Світлана Олегівна, “їй, бідоласі, так не щастило в житті, адже їй так важко все дається!”

Але саме ця “невдаха” виявлялася в тому, що з юності Тетяна обирала “не тих” кавалерів — усі її залишали. До тридцяти років вона нарешті знайшла одного — нібито заможного та впливового, але ось доля така – одруженого!

Проте, надія на те, що він нарешті залишить свою “недужу та байдужу до нього” (за його ж словами) дружину та одружиться якраз саме на Тетяні — хоча б заради дитини, що з’явиться в них! — все ще гріла душу.

У його попередній сім’ї дітей якраз не було, а тут — донька, саме про дитину він мріяв завжди.

І цей “татусь” дійсно зовсім не відмовлявся: давав гроші, навідувався, намагався підтримувати їх обох.

Але Тетяна все одно залишалася “бідолахою” — матір’ю-одиначкою, як же інакше, вона ж все сама!

Олені це ніколи не подобалося, вона не розуміла такого, але свекруха завжди виправдовувала свою доньку, мовляв, доля у неї така, так склалося життя, ніхто в цьому не винен, донька просто щиро покохала, а тут дитини, тому все й складається так.

Звісно і свекруха і її донька хотіли, щоб цей тато залишив дружину і жив з Тетяною і донькою своєю, але щось не складалося все ніяк, не залишав він дружину і все.

Можливо, були й інші причини, чому мати любила доньку більше, ніж сина, — невідомо, Олена не розуміла чому виходить саме так. Але різницю у стосунках до власних дітей мати ніколи навіть не намагалася приховувати.

Завжди Олексій та його родина були не просто на других ролях — у них взагалі була інша роль! Наче він не її рідний син, а просто чужа людина, з якої можна щось взяти. А його дружину та доньку можна було взагалі не помічати, є та й є собі десь там!

Наприклад, Марічці на третій день народження бабуся подарували коробку кольорових олівців. “Ми ж у вас на святі не були, не пригощалися за святковим столом, то й вирішили не витрачатися особливо!” — так Світлана Олегівна пояснила такий скромний подарунок своїй рідній онучці.

А чому на свято не приїхала? “Тому що у Тетяни були справи якісь, і пенсія лише за три дні, що ж я з порожніми руками до вас поїду!” — ось таке просте пояснення бабусі було, яка й не соромилася того, що онучці купила лише олівці.

А тепер, виходить, вони з Олексієм повинні оплачувати меблі на перший день народження племінниці.

І головне — свекруха абсолютно не вважала, що в цьому є щось неправильне, вона вважала це нормою, навіть думки не було, що це не справедливо, адже доньці ї важко, а син заробляє грші, у нього є сім’я, то й нехай і допомагає бідній сестрі!

Мати і це пояснювала цілком логічно, зі своєї точки зору: “У Марічки є і мати, і батько, а у Вероніки тільки мама одна, тому ми всі маємо про неї дбати!”

Олена вже шкодувала, що відповіла на той дзвінок свекрухи, картала себе, що потрібно було проігнорувати, але вже склалося, як склалося.

Як тепер Олексію розповідати про це “запрошення на свято століття”? Вона розуміла, що йому все це важко буде, адже про нього мати так ніколи не дбає, як про свою доньку і дитину її.

Втім, Олена не без підстав підозрювала, що справа була в ній, свекруха ніколи її не любила.

Світлана Олегівна, на її думку, не вважала її гідною партією своєму синові! Ні, в очі вона нічого не говорила їй ніколи про це, навіть не натякала нічого подібного, але це відчувалося в

її ставленні, вона завжди була холодною до неї, спілкувалася рідко, зверталася, як до чужої людини і доньку їх ніколи й не любила вона, як доньку Тетяни.

Інша справа донечка її, Тетянка — вона її вибір сприйняла спокійно, вважала його правильним, бо там, бачте, кохання щире!

Та, правду кажучи, мати й з дитинства в доньку більше грошей вкладала, більше уваги їй приділяла, в усьому підтримувала її.

Тетяна й освіту гарну отримала і одягалася завжди гарно, на відміну від брата свого.

А Олексій що? Навіть вищої освіти не здобув, простий робітник, одружився зі звичайною вихователькою дитячого садка — хіба це їм рівня! Що з таким церемонитися. Так Олена розуміла такий стан справ, та так, напевно, і було, тут і вигадувати нічого більше не потрібно.

Розмову Олена, звичайно, передала своєму чоловікові всю, як є.

Вже після вечері — Олексій пізно повернувся додому, стомлений, шкода було одразу його засмучувати такою новиною. Потім, побачивши, що він заспокоївся, повечеряв і трішки відпочив, розповіла йому все, як було.

— Вони зовсім там совісті не мають, чи що? І що ти відповіла моїй мамі на все це? — Олексій був здивований і незадоволений одночасно.

— Та нічого, вже вибач. Я розгубилася просто від таких заяв! Просто не знала, що й сказати на все це, пообіцяла, що прийдемо ми до них, думала з тобою порадитися краще.

— Ну так, а відмовляти я маю? — пробурчав невдоволено чоловік.

— Я й сама можу все їм сказати, кажу ж, розгубилася в перший момент! Як вони не розуміють, що таку суму ми просто не потягнемо? І, вже ти вибач, але якби в нас і були такі гроші, я б все рівно нічого такого їм і близько не дала б. Вони нам ніколи нічим не допомагали, ніколи  й близько такого не дарували. Тобі а ми чому повинні?

— Маєш рацію, ти права цілком. Я сам усе скажу своїй мамі, це моя родина, не хвилюйся. Диванчики їм подавай, ще й вигадали таке. На три роки ми що маємо дарувати їй — автомобіль? Квартиру?

Олена зітхнула і підтримала свого чоловіка.

У такі моменти їй було так шкода його, щиро кажучи, наче він був її дитиною! Або не її, а просто хлопчиком, покинутим і нелюбленим матір’ю, яка ніколи особливо й не піклувалася та не турбувалася про нього. Адже він любив свою маму, на відміну від неї, завжди!

Він завжди, щоб не сталося, хвилювався за її здоров’я, йшов до неї — завжди квіти, якийсь подарунок, хоч дрібниця якась, але приносив щось їй, завжди знав, що вона любить і які солодощі найбільше подобається їй. Телефонував завжди перший, все розпитував, цікавився всім, а мама — якщо тільки по справі. Або з проханнями до нього лише дзвонила. А частіше — з наказом!

Ось як і сьогодні було. Зателефонувала мати спокійно, вона говорила все прямо, адже була впевнена, що син послухає її і відмовити ні в чому не зможе, виконає все.

Як відбувалася розмова Олексія з матір’ю, Олена зовсім не знала — він, мабуть, телефонував їй з роботи, вранці, та й розпитувати вона в подробицях у нього нічого не хотіла, адже розуміла, що це й не дуже приємна розмова була для нього.

А вдень свекруха передзвонила вже їй сама.

— Ну що, наговорила Олексію там багато недоброго про рідну матір? З матір’ю його вирішила посварити, від сестри відмовити і племінниці рідної?! Ти хоч усвідомлюєш, що робиш?! — обурено говорила Світлана Олегівна.

Олена, звичайно, вже сама чудово розуміла, про що йдеться, але що вона могла відповісти?

— Світлано Олегівно, ця сестра, ваша рідна донька, сама йому за всі роки нашого спільного життя жодного разу не зателефонувала, не привітала, не відвідала, коли він у стаціонарі був, вона ж ніколи й не цікавилася його життям, крім того, коли щось попросити потрібно чи зробити щось їй.

— Але наші сімейні стосунки, це все зовсім не твоя справа, тобі до нашої родини діла бути не має. Тепер усе нам пригадаєш, так? Це наші справи, сімейні, хто кому телефонує, хто скільки дарує, ти тут взагалі ніякого відношення не маєш до нас і ніколи не мала, ти нам зовсім людина чужа!

— Так, у вашій родині я ніхто. А ви — ніхто в моїй! І мій чоловік не повинен утримувати свою дорослу сестру та племінницю! Ми на ваше свято не прийдемо, гроші вам на картку, звісно, переведемо, племінниці. Не три тисячі гривень, як ви там вигадали собі, звичайно, а набагато менше, скільки зможемо і будемо вважати за потрібне самі, — сказала Олена і поклала телефон.

Їй було, звісно, трохи не по собі, адже вона так ніколи не розмовляла зі своєю свекрухою, завжди була ввічливою, толерантною і уважною з нею, жодного слова недоброго ніколи не сказала їй, а тут говорила холодно і рішуче, бо вважала, що мати чоловіка вже усі межі перейшла.

Олена ще довго сиділа і роздумувала чи вірно вчинила вона по відношенню до родини чоловіка. Хвилювалася.

Як це позначиться на її сімейному житті? З нею свекруха точно більше розмовляти ніколи після цього не буде, але ось з Олексієм. І ці розмови невідомо до чого призведуть.

“Ах, тобі дружина дорожча за матір рідну?!” — дуже ясно Олена уявляла вона слова Світлани Олегівни. А якщо вона ще й плакати буде? Вона ж що завгодно скаже, аби син пошкодував її! І саме не Олена ще буде в усьому винна для всіх?

Та судячи з усього, свекруха сподівалася якраз саме на це — що вдасться виставити невістку в не найкращому світлі.

Але й Олексій, мабуть, все ж таки проживши з Оленою разом п’ять років, оцінив переваги життя у своїй сім’ї на правах господаря та дорослого чоловіка. І прийняв він думку власної дружини, яка “відвернула” його від матері та сестри.

Під час наступного дзвінка Світлани Олегівни він однозначно заявив своїй мамі, що ні на яке свято вони не прийдуть, і величезну суму, яку вони просять, подарувати їм таки не зможуть.

— Я переведу, мамо, цього разу просто тобі на картку п’ятсот гривень, для однорічної дитини цього цілком достатньо, як на мене. У Вероніки батьки є, а в мене — своя рідна донька. Марічкою звуть її, якщо ти забула.

— Ну дивись, сину, щоб ти не пошкодував про це, дружин та дочок у тебе може бути скільки завгодно, а мати рідна у тебе лише одна! Я ж можу і від тебе відвернутися, як ти відвертаєшся у важку хвилину від нас! — сумним голосом сказала мати.

— Ти доросла людина і вправі вчинити, як хочеш, я нічого недоброго вам не зробив, але більше не хочу, щоб ви так ставилися до моєї сім’ї! — відповів син і поклав телефон.

Відтоді мати не дзвонила жодного разу, усім з родини розповідала щось там про недоброго сина, що відвернувся від своєї сім’ї, що допомагати не хоче, а сестра з донькою бідують його.

Іноді Олексій сам хотів матір набрати, адже часто думав про неї, хвилювався про її самопочуття, адже вже роки немолоді, але потім дивився на дружину, на доньку свою і розумів, що його власна сім’я і його справи не потрібні ні матері його, ні сестрі.

Тоді чому йому про них хвилюватися?

Але в Олексія добра душа і матері йому шкода. Боїться, щоб потім пізно не було і не картав себе, як не стане її.

Але чи варто спілкуватися з такою родиною і допомагати їм, навіть, якщо це твоя рідна мати?

Джерело