«Ні, мамо. Ти до нас більше не приїдеш. Ні сьогодні, ні завтра, ні наступного року» — історія, коли терпінню прийшов кінець

Я довго вагалася, з чого розпочати цю розповідь, і кожного разу в голові виникали лише два слова: нахабство і мовчазна згода. Перше — від свекрухи, друге — від чоловіка. А між ними — я. Жінка, яка намагалася бути доброю, чемною, вихованою. Поки одного дня не усвідомила: якщо далі мовчати, то від «нашого» дому залишиться лише порожня коробка.

Я не розумію, як можна просто увійти в чийсь дім і забрати чуже — наче тобі тут усе належить. Моя свекруха робила саме так. І все заради… своєї доньки. Сестри мого чоловіка.

Кожен її візит закінчувався тим, що з морозилки зникало м’ясо, з плити — ціла каструля голубців, а одного разу вона забрала навіть мій новий випрямлювач для волосся. Я його навіть не встигла випробувати — просто взяла. Бо, як з’ясувалося пізніше, «у Софійки хвилясте волосся, а ти ж все одно вдома сидиш».

Я терпіла. Стискала зуби. Пояснювала чоловікові. Він розводив руками. Казав: «Та це ж мама, вона без злого наміру. Купимо нове».

Але останньою краплею став день перед нашою п’ятою річницею весілля. Ми з чоловіком вирішили відсвяткувати його особливо — піти до ресторану, як за старих добрих часів. Я заздалегідь підібрала сукню. Залишалося лише купити взуття. І я купила. Гарні, дорогі, про які мріяла ще з минулого літа. Залишила їх у коробці в спальні — хотіла вдягнути у свято.

Але все пішло не за планом.

Того дня я затрималася на роботі й попросила чоловіка забрати доньку з садочка. Він погодився. Але згодом виявилося, що й у нього з’явилися справи, і він подзвонив мамі. Доручив їй ключі від квартири, щоб забрала Софійку й посиділа з нею в нас.

Коли я прийшла додому, першим ділом зайшла до спальні. І завмерла. Коробки з туфлями не було.

— Дмитре, де мої нові туфлі? — запитала я, вже відчуваючи відповідь.

— А звідки мені знати? — здвигнув він плечима.

— Тут була твоя мама?

— Так, забрала Софійку, посиділа трохи й пішла.

— А ключі? — я намагалася говорити спокійно.

— Віддав їй. Ну що було робити?

Я взяла телефон, набрала її номер. Вона відповіла з першого гудка.

— Добрий вечір, — почала я стримано. — Впевнена, ви знаєте, чому я дзвоню.

— Ні, не знаю, — без тіні сорому відповіла свекруха.

— Де мої нові туфлі?

— Я віддала їх Софійці. У тебе й так забагато взуття. А в неї якраз на випускний нічого вдягти.

Після цих слів вона просто… поклала слухавку. Без сорому. Без вибачень. Просто клац — і гудки.

Чоловік, як завжди, сказав: «Куплю тобі інші, ну чого ти так? Це ж мама».
Я підвелась. Взяла його під руку. Повела до торгового центру. І там, стоячи перед вітриною, обратила ті самі туфлі, про які мріяла місяцями — такі, від ціни на які він, схоже, ледь не втратив дар мови.

— Олено, це ж половина моєї зарплати! — видихнув він, побачивши цінник.

— Ти сказав — купимо. Значить, купимо, — відповіла я рівно.

Він купив. Підписався, так би мовити, на ціну мовчазної згоди.

Але на цьому історія не закінчилася. Вже по дорозі додому чоловік отримав повідомлення від матері:

«Сьогодні заїду. У мене пакети з зеленню, у морозилці місця нема. Покладу у вас, заберу через місяць-другий.»

Я бачила, як він дивиться на екран. Як стискає губи. А потім, вперше за весь час, набрав номер і різко сказав:

— Мамо, ти до нас більше не приїдеш. Ні сьогодні, ні завтра, ні через рік. Бо твоя остання «допомога» коштувала нам надто дорого.

Він поклав трубку. А я подивилася на нього і вперше за довгий час відчула, що у нас справді одна сім’я. Де двері відчиняються не для тих, хто краде, а для тих, хто поважає.