– Альоша! Ти це бачив? Як це розуміти? А попередити не можна було?

– Іду. Ну, що там ще трапилося?

– Сорокарічний чоловік роззувся і з сумками зайшов на кухню.
Вони щойно прийшли з крамниці. Дружина стояла за столом і тримала в руках записку.

Там чорним по білому було написано: «Дорогі мої. Поїхала провідати подругу. На скільки, ще не вирішила. Не турбуйтесь. Сама вам іноді дзвонитиму. Бабуся».

– Катюша, так це ж добре! Ти завжди казала, що мати плутається в тебе під ногами. Тепер ніхто не заважатиме тобі на кухні.

– У мене за два тижні вечірка з приводу призначення на нову посаду! Я думала, Галина Павлівна все приготує! Що тепер робити?

– Не хвилюйся, скажи гостям, що, мовляв, вдома у нас тісно, ​​ти запрошуєш усіх в ресторан!

– То скільки викласти доведеться? Я запросила чотирнадцять гостей, плюс ми з тобою!

– Ну то й що? Тебе ж не щодня підвищують!

Увечері прийшли з секції дванадцятирічні близнюки Іра та Степан, і родина сіла вечеряти.

– Діти, – діловито сказав Олексій. – А у мене для вас гарна новина. Бабуся поїхала в гості, здається надовго. Хтось із вас може оселитися у її кімнаті. Хто хоче?

– Нехай Стьопка йде, – сказала дочка, – Мені бабусина кімната не подобається, дуже маленька.

– А мені все одно де жити. Тільки я своє ліжко перетягну із собою. На бабусиному дивані спати неможливо. Його взагалі давно час викинути.

– Та гаразд тобі! – покосився на нього батько.

– Його хоч і купили, коли мені було десять років, але він ще дуже нічого.

– А ти пробував на ньому лежати? Без ліжка не переїжджатиму! – рішуче заявив Степан.

…Весь наступний день Катерина на роботі просиділа за комп’ютером, проклинаючи все на світі. Вона вибирала відповідний ресторан. Всюди було дуже дорого.

Ще за два тижні пройшла вечірка. Якби не сума, з якою довелося розлучитися, подружжя залишилося б задоволеним. Втомлені, вони повернулися з ресторану додому.

– Мамо, у нас завтра батьківські збори. Вчителька сказала, обов’язково бути! – просто біля порога «втішила» її дочка.

– Олексію, сходи, будь ласка, у мене зовсім немає часу.

– Катюша, у мене не вийде, ти ж знаєш, я домовився завтра машину до автосервісу відвезти. Тож давай сама!

– Треба ж, як не вчасно Галина Павлівна надумала по гостях роз’їжджати. Ще одну проблему на нас повісила!

– Мамо, у мене ґудзик на куртці відірвався, пришиєш? – підійшов до матері Степан.

– Загалом у вашому віці вже давно час самим ґудзики пришивати! – Сердито сказала втомлена Катерина.

Вона взяла куртку і пришила ґудзик, що відірвався. Навела лад на кухні. Подивилася на будильник: година ночі.

– Мамо, що у нас на сніданок? – запитала вранці Іра, поцілувавши матір.

– Дістань ковбасу з холодильника!

– Мамо, я хочу оладки, чи омлет, – попросила дочка.

– Я сказала, залізь у холодильник і дістань ковбасу!

– А я вчора доїв всю ковбасу, – натягуючи футболку, вимовив Степан, що з’явився у дверях кухні. – Супу було на денці, я його Ірці залишив, собі бутербродів наробив!

– Добре, – зібралася з силами Катерина, – зараз зроблю вам омлет! Іра, після школи зайдеш у магазин, купиш вівсяні пластівці швидкого приготування в пачці, самі зваріть собі кашу.

– Добре, мамо.

– Катюша, – зав’язуючи на ходу краватку, на кухню зайшов Олексій, – Май на увазі, сьогодні я одягнув останню чисту сорочку!

– Альоша! Ти можеш сам закинути свої сорочки у пралку?!

– Добре, – з подивом подивився на дружину чоловік, – Тебе хтось уже засмутив?

– Галина Павлівна не дзвонила тобі? – тихо спитала дружина.

– Ні. Та хай відпочиває на здоров’я! Правда, діти?

– А я скучила за бабусю, – зізналася Іра.

– Тату, а на чому бабуся спатиме, коли повернеться, ти ж її диван викинув? – спитав Степан.

– Ось коли повернеться, тоді й поговоримо!

…У Катерини видався важкий робочий день. Сил йти на збори до школи не було. Та й відвикла вона від зборів. На них зазвичай ходила свекруха.

Вона вже підходила до будинку, коли побачила літню сусідку.

– Доброго вечора, Тетяно Петрівно.
Бабуся гордо підняла голову і відвернулася від неї.

Вдома Катя насмажила магазинних котлет, та відварила вермішель. На більше просто не було сил. Сім’я сиділа за столом, коли Олексій сказав:

– Катюша, ти ось скаржилася, що моя мама з розуму … – Він подивився на дітей, – Що моя мама стала повільною, а це, скажу тобі, не найстрашніше.

– Що ти маєш на увазі?

– Сьогодні вранці йду на роботу, назустріч Тетяна Петрівна. Я з нею вітаюся, а вона від мене так гордо відвертається. Оце вже проблема, коли своїх сусідів не впізнають!

– У нашої бабусі все гаразд із головою, – несподівано приєднався до розмови Степан. – І Тетяна Петрівна нормальна, я з нею сьогодні вітався, ми з нею навіть поговорили.

– Про що? – Запитала мати.

– Вона питала, де бабуся, я сказав, що до подруги поїхала у гості.

Коли діти пішли з кухні, Катя сказала чоловікові:
– А Тетяна Петрівна і зі мною не вітається!

– Дивно, – здивувався Олексій, – З чого б це? Ми наче нічого поганого її сім’ї не вчинили.

– Завтра спробую дізнатися.

Коли наступного ранку Катя вийшла з дому, біля сусіднього під’їзду побачила знайому стареньку, яка сиділа на лавці. Вирішила поговорити з нею про Тетяну Петрівну. Але ледве старенька зрозуміла, що Катя прямує до неї, як підхопилася і пішла в під’їзд.

Жінка рішуче розвернулась, і піднялася у квартиру Тетяни Петрівни. Вона хотіла зрозуміти, що відбувається. Двері відчинила сама господиня.

– Тетяно Петрівно, мені треба з вами поговорити! Ми з вами сусіди, і мені дуже неприємно, що ви з нами не вітаєтесь. Ми вас образили?

– Ні!

– То в чому ж річ? Поясніть!

– Де Галина Павлівна?

– Поїхала в гості до подруги!

– А як звати подругу?

– Не знаю…

– Зате я знаю! – підвищила голос Тетяна Петрівна, – «Її» звуть будинок для літніх людей!

– Що ви несете!

– Сама бачила! Їздила туди відвідати свою подругу. Вона у дитбудинку, у неї нікого немає, сама туди на старості років напросилася. І вашу Галину Павлівну там побачила!

– Слово честі! Ми її туди не здавали! – розгубилася Катерина.

– Не здавали? Значить, вона сама втекла. Та як вона у вас жила! Вона ж у вас, як хатня робітниця, все на ній! А скажи мені, коли вона їздила на відпочинок?

– Не пам’ятаю.

– Зате ти з чоловіком щороку мотаєшся! Правда?

– Ми багато працюємо, втомлюємося, – промимрила Катя.

– А на дивані я в неї один раз посиділа, – войовничо продовжувала бабуся, – Так більше й не захотіла до неї в гості ходити!

– Вона ніколи не скаржилася на диван, – винно сказала Катя.

– А о першій годині ночі минулої зими де вона була, коли ти свій день народження відзначала? На дитячому майданчику сиділа!

– Добре, що я попити встала, та у вікно виглянула, а то вона до ранку б заколіла. Я доньку розбудила, за нею послала, вона й каже, що ви попросили її не заважати, мовляв, гості всі молоді, будуть соромитися. У нас ночувала!

– Ми не думали, що вона на дитячий майданчик піде, – голос Катерини звучав тихіше.

– А що ти їй на день народження подарувала, пам’ятаєш? Кухонні рушники! А вона хапається, радіє, не розуміє, що це глузування! Все, не хочу більше з тобою розмовляти!

– Тетяно Петрівно, але ми правда її не відправляли в будинок для людей похилого віку. Повірте!

– Вірю! Дуже вірю! Вона вам потрібна вдома, щоб роботу за вас робила! А як усе переробить, добре б її кудись сплавити до наступного дня! Так?

Катерина опустила очі.

– І не соромно? З її власного будинку – і сплавити! Ви ж у її квартирі живете! Все, сил моїх немає дивитись на тебе!

Старенька зачинила двері. Катерина без сил притулилася до стіни, заплющивши очі. Відразу натиснула кнопку дзвінка.

– Чого треба?! – бабуся, що розбушувалася, ніяк не могла заспокоїтися.

– Тетяно Петрівно, дайте мені адресу цього будинку для літніх людей.

– Село Чукалівка, там спитаєш!
Катерина подзвонила на роботу та відпросилася. Потім набрала чоловіка:

– У тебе машина на ходу?

– Не знаю.

– Не має значення! Візьмемо таксі. Швидко додому!

– Що трапилося? – плутана нервова мова дружини налякала Олексія.

– Я сказала швидко!

– Їду, зараз буду.

До приїзду чоловіка Катя трохи заспокоїлася. Вона розповіла йому, що його мати зараз у будинку для літніх людей, і її треба забрати. Через пару годин вони дісталися потрібного села, на краю якого знаходився будинок для людей похилого віку.

Увійшовши на територію, побачили групу літніх жінок, які сиділи на лавці. Підійшли.

– Альоша?

Олексій не одразу впізнав свою матір. Вона погарнішала і помолодшала, очі ласкаво дивилися на сина і невістку.

– Ви приїхали відвідати мене? Даремно турбуйтеся, мабуть, справ повно. Ходімо до мене в кімнату.
Галина Павлівна жила ще із двома жінками. Нині вони були на прогулянці. Кімнатка була невеликою, але затишною.

– Сідайте, – запросила господиня.

– Мамо, ми приїхали за тобою, збирайся, – сказав син.

– Ні, діточки, до вас я не повернуся. Я ж розуміла, що заважаю вам. І кімнату займаю, одна живу, як пані. І під ногами вічно плутаюсь, особливо на кухні… Подумала я, що вам без мене краще буде. Отож і приїхала сюди.

– Галино Павлівно, повертайтеся. Літо ще не скінчилося, виберете собі гарну путівку, поїдьте до санаторію. Ми за все заплатимо.

– Дякую, мої добрі, та тільки я тут своє кохання зустріла. Сашеньку. Він тут лікарем працює.
Збирається восени на пенсію йти, кличе мене до себе у місто. Ми вирішили одружитися. Мені тільки сімдесят… Так що, мої добрі, їдьте до діток!

…Їхали назад Катя та Олексій засмучені, і дивувалися. Де це бачено, щоб людина в сімдесят років такі вчинки робила.

З дому втекла, сім’ю покинула. Та ще й закохалася! Дивні справи твої, Господи… А ви що скажете з цього приводу?

КІНЕЦЬ.