– Невже ти не бачиш, як це виглядає збоку? – Кирило роздратовано постукував пальцями по столу. – Моя дружина – заступник керівника, а одягається, як продавчиня з ринку.

Ліза повільно розклала по тарілках напівостиглу вечерю. У горлі стояла грудка, але вона змусила себе говорити спокійно:

– У мене гарний одяг. І взагалі, яка різниця, якщо я добре працюю?

– Яка різниця? – він різко підвівся, відсунувши тарілку. – Та все має значення! Подивися на дружину Віктора – завжди з укладанням, манікюр, підбори. А ти? У чому сьогодні ти була на роботі?

– У брючному костюмі, – тихо відповіла Ліза, відчуваючи, як починають тремтіти руки.

– У тому сірому мішку? Це ти називаєш костюмом? – Кирило схопив куртку. – Я до матері. Може, хоч вона тобі пояснить, що означає бути дружиною керівника!

Вхідні двері голосно грюкнули. Ліза механічно зібрала посуд, увімкнула воду. Гарячі сльози капали у раковину, змішуючись із мильною піною.

Три роки тому все було інакше. Кирило говорив, що закохався в її природність, як вона вміє слухати й підтримувати.

Вони познайомилися у торговому центрі, де вона тоді працювала звичайною продавчинею. Він часто заходив у крамницю, нібито обираючи подарунок мамі, а насправді – щоб поговорити з нею. Потім були побачення, зізнання, весілля.

Перші дзвіночки з’явилися за пів року після весілля, коли Кирило отримав підвищення. Його мати, Ніна Петрівна, почала натякати, що невістка “не дотягує до рівня”.

Спочатку Ліза намагалася не звертати уваги, але поступово і сам Кирило почав придивлятися до неї критично.

Вода в раковині охолола. Ліза витерла руки, та пройшла в спальню. З шафи на неї дивилися десятки речей, куплених на вимогу свекрухи та чоловіка. Дорогі, але чужі, вони висіли, як символ її поступового розчинення в чужих бажаннях.

Ранок почався зі звичної метушні. Супермаркет “Епіцентр” готувався до приїзду столичної комісії. Ліза перевіряла звіти, коли в кабінет увійшла Євгенія Андріївна, директорка.

– Єлизавета Сергіївно, комісія перенесла візит на завтра. Сподіваюся, ви встигнете підготувати всю документацію? – у голосі директорки звучав погано прихований сумнів.

– Звичайно, – Ліза намагалася говорити впевнено. – Я вже зібрала більшу частину даних.

– Добре, – Євгенія Андріївна сповільнилася біля дверей. – І так… Може, варто завтра вдягнути щось більше… представницьке?

Ліза кивнула, відчуваючи, як червоніє. Варто було їй вийти, як вона дістала телефон, та набрала номер салону краси. Часу залишалося мало, але вона вирішила – вистачить. Досить намагатися бути тією, ким її хочуть бачити інші.

В обідню перерву вона швидко пройшла три квартали до салону. “Перетворення” – говорила вивіска. Як символічно, подумала Ліза, штовхаючи скляні двері.

– Добрий день, я записувалася на стрижку, – почала вона, але затнулася, побачивши за стійкою адміністратора чоловіка.

– Доброго дня, – він привітно посміхнувся. — Ви до Марини? На жаль, вона захворіла. Але можу запропонувати консультацію нашого стиліста – іміджмейкера Антона Сергійовича. Він саме звільнився.

Ліза хотіла відмовитися – зрештою, вона прийшла просто підстригтися. Але щось у спокійній усмішці адміністратора змусило її погодитись.

Антон виявився високим чоловіком, років тридцяти п’яти, з уважним поглядом і легкою сивиною на скронях. Він уважно вислухав плутану розповідь Лізи про завтрашню комісію, потім попросив її встати, й повільно обійшов навколо.

– Знаєте, – сказав він нарешті, – ви маєте чудові природні дані. Але відчувається, що ви наче перепрошуєте за свою присутність. Спробуємо інший підхід?

Наступна година пролетіла непомітно. Антон не просто працював із її волоссям – він розповідав про кольоротипи, про те, як правильно підбирати одяг під свій характер, а не під чужі очікування.

– Головне – знайти свій стиль, – казав він, чаклуючи над зачіскою. – Той, у якому ви почуваєтеся органічно. Не має значення, що думають інші.

Коли Ліза подивилася в дзеркало, вона не одразу впізнала себе. Нова стрижка підкреслювала овал обличчя, а легкі пасма створювали ефект недбалої елегантності.

– Це зовсім інша справа, – прошепотіла вона.

– Це все ще ви, – лагідно поправив Антон. – Просто справжня.

Увечері Кирило навіть не помітив змін. Він занурився у свій телефон, зрідка кидаючи невдоволені погляди на дружину.

– Мама запрошує на вихідні, – нарешті сказав він. – Говорить, знайшла тобі хорошого косметолога. Час зайнятися собою серйозно!

Ліза відчула, як усередині підіймається хвиля – не гніву, ні. Спокійної рішучості.

– Знаєш, – вона подивилася чоловікові в очі, – я вже займаюся собою. Але не для тебе, чи твоєї мами. Для себе!

Ранок зустрів її сонячним світлом, та незвичною легкістю. Вдягнувши світло-блакитний костюм – свій, куплений учора за порадою Антона, – Ліза пішла на роботу. Комісія мала приїхати до десятої.

Євгенія Андріївна зустріла її здивованим поглядом:

– Єлизавета Сергіївно, ви… змінилися.

– Так, – просто відповіла Ліза. – Я готова до презентації.

Наступні дві години пролетіли, як одна мить. Ліза впевнено вела презентацію, відповідала на запитання, демонструвала документацію. Вона шкірою відчувала схвальні погляди членів комісії.

– Вражаюче, – сказав голова комісії після завершення. – Рідко зустрінеш такий рівень підготовки у регіональних мережах.

Увечері Євгенія Андріївна викликала її до себе:

– У мене для вас новина, Єлизавета Сергіївно. Комісія рекомендувала відкрити у нашому місті навчальний центр для працівників мережі. І вас – як керівника напряму.

Ліза відчула, як земля йде з-під ніг:

– Але… чому мене?

– Бо ви компетентні. І, що важливіше, вмієте змінюватись і рости. Подумайте над пропозицією.

Додому вона йшла пішки, насолоджуючись прохолодою весняного вечора. На душі було напрочуд спокійно. Біля будинку вона зіткнулася з Антоном – він виходив із сусіднього під’їзду.

– Ви живете тут? – Здивувалася Ліза.

– Так, переїхав нещодавно, – він усміхнувся. – Як відбулася зустріч із комісією?

Вони проговорили майже годину, стоячи біля під’їзду. Антон розповів, що раніше був лікарем-дієтологом, але потім зрозумів, що багатьом людям потрібна не просто дієта, чи нова зачіска – їм треба навчитися приймати себе.

– А ви… одружені? – раптом спитав він, і зніяковів: – Вибачте, це не моя справа.

– Поки що так, – тихо відповіла Ліза. – Але це, здається, ненадовго.

Вдома на неї чекав розлючений Кирило.

– Ти де вешталася? – Він майже кричав. – Мати дзвонила, запрошувала на вечерю, а ти слухавку не береш!

– Я розмовляла з колегою, – спокійно відповіла Ліза. – І так, у мене новина. Мені запропонували підвищення.

– Яке підвищення? – він зневажливо посміхнувся. – Тобі б зі своїми обов’язками впоратися.

– Я впораюся, – вона глянула йому в очі. – А ось ти – ні. Адже ти навіть не сказав мені, що тебе звільнили місяць тому. Думаєш, я не знаю, чому ти щодня йдеш “в офіс”?

Кирило зблід:
– Звідки…

– Не має значення. Важливо інше – я подаю на розлучення.

– Що?! – він ступив до неї. – Та ти з глузду з’їхала! Кому ти така потрібна? Думаєш, впораєшся без мене?

– Я вже впоралася, – вона розвернулася, і пішла в спальню. – І знаєш що? Я навіть вдячна тобі. Якби не твої причіпки, я б ніколи не зрозуміла, наскільки сильною можу бути.

Наступні тижні пройшли, як у тумані. Розлучення, переїзд, початок роботи на новій посаді. Ніна Петрівна намагалася “напоумити” невістку, але Ліза була непохитна. Дивно, але мати підтримала її рішення:

– Я завжди боялася, що ти повториш мою долю, – сказала вона за чаєм. – Адже я теж колись розчинилася в чужих бажаннях. Пишаюся, що ти виявилася сильнішою.

Життя поступово налагоджувалося. Навчальний центр розпочав роботу, і Ліза з головою поринула у нові обов’язки.

Антон іноді заходив в супермаркет, нібито за покупками, і вони довго розмовляли. Про роботу, про життя, про те, як важливо залишатися собою.

Якось увечері, сидячи біля вікна у своїй новій квартирі, Ліза спіймала себе на думці, що вперше за довгий час почувається по-справжньому щасливою. Не тому, що відповідає чиїмось стандартам, а тому, що нарешті стала собою.

За вікном падав сніг, укриваючи місто білою ковдрою. Ліза дивилася на сніжинки, що кружляли, і посміхалася.

Попереду було ціле життя – її життя. І вона точно знала, що більше нікому не дозволить відібрати у себе право бути щасливою.

У двері подзвонили. На порозі стояв Антон із пакетом продуктів:

– Не хочете скласти компанію? Обіцяю фірмову вечерю, і жодних розмов про стиль та красу.

Ліза розсміялася:

– Заходьте. Думаю, нам знайдеться про що поговорити.

– Темрява за вікном відступала, поступаючись місцем м’якому світлу ліхтарів. Починався новий вечір – і новий розділ у її житті.

Через рік Ліза стояла біля вікна свого кабінету в навчальному центрі. На столі лежав стос дипломів – сьогодні чергова група співробітників закінчувала навчання.

Серед них була і Марина, та сама дівчина, яка колись не змогла підстригти Лізу через хворобу. Доля дивно розставляла крапки над “і”.

Телефон тихо брязнув – повідомлення від Антона: “Не забудь, сьогодні річниця твого перетворення. Чекаю о сьомій, є сюрприз.”

Ліза посміхнулася. Ні, це було не кохання з першого погляду, не казкове “і жили вони довго і щасливо”.

Це було щось набагато цінніше – історія двох дорослих людей, які навчилися цінувати насамперед себе, а потім уже один одного…

КІНЕЦЬ.