У цій квартирі Уляна жила з народження. Мама стільки разів розповідала, як тато не спав майже три доби, щоб встигнути зробити ремонт у дитячій кімнаті до того часу, коли її випишуть із лікарні, що Уляні здавалося, ніби вона сама бачила все це.

Дитячою називалася одна із двох кімнат квартири. Другу – прохідну – називали залом, у ній було цілих двадцять метрів.

Попри цю порівняно велику площу, розставити тут меблі було досить складно: із «залу» виходили троє дверей – одні в крихітний передпокій, другі – у вузьку, вагончиком, дитячу, та треті – на кухню, теж невелику з тумбочкою-«холодильником» під вікном.

Закінчивши університет, Уляна влаштувалася на роботу і вирішила, що їй час жити окремо від батьків.

Щоправда, її не найбільша зарплата викладача англійської мови у педагогічному коледжі не дозволяла наймати простору однокімнатну квартиру із сучасною кухнею та великою ванною, але на студію вона цілком могла розраховувати.

Проте коли Уляна заговорила про це з батьками, вони повідомили доньці, що переїжджати не потрібно. А ось вони переїдуть, залишивши цю квартиру їй.

Виявляється, батьки давно обрали собі невеликий будиночок у приватному секторі міста, та вже їздили його дивитися.

– Мені до пенсії п’ять років, батькові – сім. Ми ще встигнемо влаштувати там так, як нам потрібно. Ділянка поряд з будинком невелика, але я і не збираюся займатися городництвом.

– Всі зручності такі ж, як у квартирі. Вийдемо на пенсію і насолоджуватимемося життям – вечорами будемо в альтанці пити чай з малиновим варенням, – мріяла мама. – До речі, два кущі малини там є, але я ще смородину та аґрус посаджу.

Батьки будинок купили, зробили ремонт і переїхали, а Уляна залишилася господаркою двокімнатної квартири в їхньому старому будинку.

Звичайно, це було краще, ніж винаймати житло, але дівчина хотіла змін. Вона з заздрістю дивилася на світлі квартали нових будинків – високих, з великими вікнами, із заскленими лоджіями. Дівчині здавалося, що за цими вікнами йде якесь зовсім інше життя – нове, цікаве.

А коли вона поверталася додому і проходила через зелене подвір’я, що заросло кущами бузку, їй здавалося, що вона знову потрапляла в минуле століття.

Якось Уляна поділилася своїми думками із подругою.

– Ну, ти, Улька, даєш! – здивувалася Христина. – Знаєш, що сказали б про тебе наші дівчата, котрі мало не половину зарплати за орендовані квартири віддають? Сказали б, що ти з жиру бісишся!

Сперечатись із цим запереченням Уляна не могла.

Але згодом у дівчини з’явилася ще одна, більш вагома причина мріяти про зміну квартири.

Почалося все ще тоді, коли вона навчалася в університеті, та жила тут із батьками.

Дізнавшись, що Уляна добре знає англійську мову, до неї став заходити Захар – хлопчик-сусід, який навчався в англійській спецшколі, куди його визначили батьки.

Сам підліток набагато більше цікавився футболом і був готовий проводити на шкільному стадіоні весь вільний час.

Було тільки одне лихо: поки він, виконуючи домашнє завдання, перекладав величезні тексти та складав листи до «заокеанського друга», на вулиці темніло і його друзі розходилися.

Якось Захар звернувся за допомогою до Уляни, і вона хвилин за двадцять зробила те, над чим хлопцю довелося б пихтіти години дві.

З того часу сусід протоптав доріжку до квартири, де мешкала дівчина. Однак він не нахабнів і звертався до Уляни не частіше одного разу на тиждень.

При цьому завжди щиро дякував їй і навіть намагався приносити їй шоколадки. І головне – він нікому не казав, що дівчина допомагає йому.

А от коли Уляна почала викладати в коледжі, втекти від сусідів не вдалося.

Спочатку мамина приятелька попросила допомогти онучці, потім та привела подружку, потім однокласницю.

Уляна спочатку допомагала дівчаткам – їй було не складно, тим більше, що вони навчалися у сьомому класі й завдання були прості.

Але згодом кількість спраглих допомоги збільшилася, і у двері до Уляни почали дзвонити щовечора.

Одного разу дівчатка прийшли до неї, коли Уляна відзначала свій день народження і в неї зібралися гості.

– Сьогодні мені ніколи, – сказала вона, побачивши на порозі дівчат.

– Уляно, у нас завтра контрольна! Допоможи, будь ласка! – Стали канючити вони.

– Не сьогодні. У мене гості! – Сказала вона і зачинила двері.

А через два дні у дворі, коли Уляна поверталася з роботи, на неї накинулася жінка:

– Що, тобі важко було дівчатам допомогти? Олька моя, трійку за контрольну отримала – оцінку за чверть через тебе зіпсувала!

– Жіночко, ви, взагалі, хто така? Чого ви на мене кричите? Яка Олька?

– Така! Вони зі Світланою до тебе прийшли, а ти їх виставила! Гості у неї, чи бачите!

На них уже почали звертати увагу бабусі, що сиділи на лавці біля під’їзду.

– Заспокойтесь, будь ласка! Я все зрозуміла. Ви мама Олі, якій я іноді допомагаю з англійської мови?

– Так. Ви їх позавчора виставили, і тепер у доньки замість п’ятірки – четвірка в четверті — через вас!

– І які до мене претензії? Хочете п’ятірку – наймайте репетиторів! Я більше з вашою дівчинкою займатись не буду! І подружка її нехай не приходить! – Сказала Уляна й увійшла до під’їзду.

А ввечері до неї знову подзвонили. На порозі стояла дівчинка, яка мешкала у їхньому під’їзді на четвертому поверсі.

– Уляно, нам задали перекласти великий текст, а в мене не виходить, – сказала вона, навіть не привітавшись.

– Привіт, Віко. А про що текст? – Запитала Уляна.

– Я ж говорю – не виходить, – відповіла дівчинка.

– Ну, назву ти хоча б переклала?

– Ні. Я думала, що ви мені перекладете.

– Ні, Віка. Я більше ні тобі, ні іншим нічого перекладати не буду! Навчайтеся самі.

Дівчинка пішла. А за десять хвилин до Уляни спустилася її мама.

– Уляно, а що трапилося? Ти завжди допомагала дітям, а тепер відмовляєшся, – спитала вона.

– Нічого не сталося. Просто раніше був час та бажання, а тепер ні, – відповіла Уляна.

– Невже так важко допомогти? Тобі ж це нічого не варто! – сказала сусідка.

– Чому не варто? Дуже навіть варто – і час втрачаю, і нерви витрачаю. Ви думаєте, що це так легко? Загляньте в оголошення – скільки репетитори з англійської за одне заняття беруть!

– То ти що – грошей хочеш? – обурилася сусідка.

– Ні. Грошей мені не треба. Але займатися з дітьми я більше не буду! Я не маю часу.

Ще кілька днів до Уляни приходили сусідські діти – одні, та з батьками. Вона всім говорила те саме: занять більше не буде!

А за тиждень хтось написав на її дверях непристойне слово.

Уляна вимила двері та попросила хлопця своєї подруги поставити відео камеру. Він вмонтував її замість вічка.

Через два дні Уляна дізналася, хто псує їй двері. Це виявилися ті самі Оля та Світлана, яким вона стільки разів допомагала з домашнім завданням.

Дізнавшись в однієї з бабусь, у якій квартирі живе Оля, Уляна прийшла до них і показала батькам записи.

– А тепер я з цим піду до школи, де навчається Ольга, і доб’юся, щоб її поставили на облік, – сказала вона.

– Будь ласка, не треба, – попросив батько дівчинки, який до цього стояв мовчки. Ми перепрошуємо за нашу дочку. Оля зараз візьме відро з водою та ганчірку, та вимиє двері. Я обіцяю, що цього більше не повториться.

Написи на дверях справді більше не з’являлися, але Уляна помітила, як змінилося ставлення до неї деяких сусідів.

Якщо раніше з нею з усмішкою розкланювалися, то тепер дехто вітався крізь зуби, а дехто проходив повз, відвернувшись. Звичайно, були й ті, чиє ставлення до неї не змінилося.

«Напевно, у них немає дітей-школярів», – посміхалася сама до себе Уляна.

Тепер вона повною мірою зрозуміла сенс анекдоту про дівчину, яка була згодна, щоб сусіди вважали її «нічним метеликом» із низькою соціальною відповідальністю, і найбільше боялася, що вони дізнаються, що вона терапевт.

На щастя, на той час Уляна вже зібрала необхідну суму. Вона продала цю квартиру, та купила собі іншу – у новому кварталі, з великими вікнами на п’ятнадцятому поверсі.

Все, як вона й хотіла! А ще дівчина засвоїла одну істину – “не роби людям добро – не отримаєш зло!”

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.