– Невже невістка Насті усе ось так просто залишить чужій людині? – в селі просто не могли повірити у таку новину.

– А що, хіба Гриць не заслужив? – заступалися односельчани за тепер уже рідним їм хлопцем.

Село Тополівка розташоване між двома пагорбами, де повітря пахне вишнями, а люди досі вітаються один з одним, навіть якщо не знайомі. Саме там жила баба Настя – стара, худа, але з очима, що світилися добром, наче вогники на Різдво.

Одного липневого ранку вона стояла коло свого тину й дивилася, як по дорозі плівся незнайомий чоловік. Худий, з рюкзаком і втомленим обличчям.

– Добридень, – гукнула. – Спека ж яка… Може хочете води би попити.

– Добридень, – зупинився чоловік. – А й справді, води б не завадило…

– Ходімо, дам. І хліба кусень знайдеться.

Він нерішуче ступив на подвір’я. Настя принесла глиняний кухоль з колодязною водою.

– Спасибі, – сказав він.

– Уже півтора дні йду, роботи шукаю. Кажуть, на фермі біля Крушельниці потрібні люди.

– Та з Тополівки воно ще кілометрів двадцять буде… Не дійдеш нині, сонце пече. Переночуй тут. А завтра вранці підеш.

Він вагався. Потім кивнув.

– Дякую. Мене Гриць звати.

– А я баба Настя. Іди, помийся з відра, я борщу тим часом нагрію, ти певно голодний.

Гриць залишився на ніч. А вранці, замість рушати, полагодив бабусі хвіртку, яку вітер давно зірвав, підпер поли хати, почистив криницю. І залишився ще на день. Потім – ще на два. Потім зостався вже без слів.

– А чого ви одна живете, бабо Настю? – питав одного вечора, коли смажили на сковорідці деруни.

– Бо єдиний син поїхав за кордон. І забув про мене. Писав два роки, а потім – тиша. З невісткою ми не дуже ладили. А онуку бачила хіба коли тій рік був. І все. Та я не нарікаю. Бог усе бачить.

– А я от… – Гриць замовк, зітхнув. – З дитбудинку я. Підростав – і зразу в ПТУ, а там – по гуртожитках, по будівництвах. Люди мені не траплялися добрі. А ви – перша.

– Так, може, я й не випадково трапилась? – усміхнулась баба. – Бог веде.

Минуло кілька місяців. Гриць лишився в Тополівці. Влаштувався на роботу в місцеву агрофірму, а по вечорах допомагав Насті: то вікно вставить, то дрова принесе.

А потім одного ранку приїхала машина з іноземними номерами. Вийшла красива пані в окулярах і дівчина з нею – висока, з рудим волоссям. То була Люда – невістка баби Насті. А дівчина – її онука, Оля.

– Мамо… — сказала Люда. – Пробачте, що ми мовчали. Просто усе складно. Віталік… Його уже немає, ми боялись казати. А потім якось… не знали, як до вас приїхати.

Настя мовчала. Лише глянула в очі дівчині.

– А ти мені снилася, дитино. У зеленій сукні, під вишнею. Ти в мене зростом у діда пішла, а очі – мої.

Оля усміхнулась і обійняла бабусю.

– Бабусю, я буду до вас приїжджати. Правда. І, може… можна я тут залишусь на канікули?

– А хоч на рік. Тут тиша, тут серце відпочиває.

Люда знітилась, побачивши Гриця, який щойно повернувся з роботи.

– А це хто?

– А це… Гриць. Мій друг. Душа добра. Руки золоті має.

Гриць розгубився, потім подав руку Люді.

Люда подивилась ще раз – і сказала тихо:

– Що ж, дякую вам, що ви були з нею.

Восени бабуся захворіла, злягла, був потрібен догляд. Але невістка не поспішала приїжджати до свекрухи, казала, що зайнята.

А Гриць від Насті не відходив, доглядав її день і ніч. В селі не могли повірити, що нерідний син так може піклуватися про чужу людину.

Коли не стало бабусі Насті, невістка відразу захотіла оформляти спадщину якщо не на себе, то хоч на дочку. Але на неї чекав неабиякий сюрприз – все своє майно Настя на Гриця переписала, дарчу навіть оформила, щоб у хлопця проблем не було.

Люда злилася, казала що просто так не подарує Грицю хату. А от Оля була на стороні хлопця, бо бачила, що саме він доглянув бабусю до останнього.

– Мамо, Гриць заслужив, – сказала вона. – Якщо бабуся так вирішила, значить так правильно.

Гриць з села не поїхав. Він залишився. Бо хаті треба було людське тепло. Бо вишні треба було кронувати. Бо душа Насті ще жила у тихих вечорах Тополівки.

А з часом, люди почали казати:

– Хоч Гриць тут і не народився, але добре прижився.

Любили в селі його, бо бачили його добру душу.

І таке буває, що нерідні стають найріднішими.

Джерело