– Невже діти забули за мій день народження? – з самого ранку Марію не покидали сумні думки, у неї ювілей, а ні син, ні дочка не те, що не приїхали, а навіть не привітали маму по телефону.

Літня жінка глянула на перекидний календар, що стояв у неї на столі. Його надійно охороняв кіт Мурчик, який любив спати біля нього, наче контролюючи настання весни.

Сьогодні 28 число, останній день зими, а завтра вже весна. Та навіть настання весни, якою завжди Марія раділа, цього разу її не тішило, бо так прикро було їй через дітей, що до вечора вона не втрималася, і таки розплакалася.

Про всяк випадок Марія ще раз перевірила свій телефон, чи вона часом не пропустила важливий дзвінок, та екран був пустим. Так само пусто було і на душі у старенької.

Свій день народження Марія ніколи не святкувала, бо не було ні грошей, ні часу на це. Спочатку діти були малими, і треба було про них думати, а потім діти підросли, витрати на них збільшилися, то не було за що святкувати.

Єдиною людиною, хто ніколи не забував про день народження Марії, був її чоловік. Хоч і жили вони небагато, але навіть посеред зими він умудрявся принести їй квіти, за якими аж в райцентр їхав.

Приїжджав з невеликим букетом гвоздик, бо інші квіти в цей час непросто було знайти, і вони разом сідали обідати. Степан завжди повторював дружині, який він щасливий, що саме вона йому дісталася.

“Якби я був багатшим, то купив би тобі найкращі золоті прикраси”, – казав Степан.

“І куди я в тих дорогих прикрасах піду, на город?”, – віджартовувалась Марія, але їй було неабияк приємно, що чоловік пам’ятає про її свято.

З чоловіком вони все робили “разом”, можна сказати, що щасливе життя прожили, нехай і небагате. Дітей виростили, з дому в доросле життя відправили, і продовжували триматися “разом”.

Проте, три роки тому не стало чоловіка і Марія залишилася зовсім сама. Якби не Мурчик і не сусідка Люба, то навіть би не мала з ким поговорити.

Син з дочкою приїжджають, але не часто, бо в самих сім’ї, діти і безліч клопотів. Все скаржаться, що у самих часу немає. Але коли треба город посадити, чи урожай зібрати, то вони завжди всі приїжджають і до вечора з будь-якою роботою впораються.

На дітей Марія не ображалася, розуміла, що у них своє життя і щодня вони до неї їхати не можуть, та вона щиро сподівалася, що про її 70-річний ювілей вони не забудуть. Та як виявилося – забули.

Щоб хоч трохи себе заспокоїти, Марія побрела на цвинтар, поговорила з своїм Степаном, пожалілася йому, заодно зауважила, що давно пам’ятник пора ставити, але ж звідки грошей взяти?

Повернулася Марія додому коли вже вечоріло. З сумом глянула на телефон, але ніхто з дітей так і не згадав про її свято. Мурчик і далі сидів біля перекидного календаря, натякаючи господині, що пора перекидати листочок, завтра буде новий день, і життя продовжується.

Скільки разів Марія йому казали не залазити на стіл, та це його улюблене місце, так і норовить щось перевернути, аби завдати жінці зайвої роботи.

Лягла Марія спати, Мурчик нарешті зліз зі стола і вмостився біля неї, наче хотів бабусю заспокоїти, що все буде добре.

Прокинулася Марія з самого ранку, на дворі був якийсь шум. Вона глянула у вікно і очам своїм не повірила – і діти, і внуки всі приїхали і щось жваво обговорювали з її сусідкою.

Літня жінка накинула на себе курточку і вийшла до них. А вони всі кинулися її вітати з днем народження.

– Але ж у мене день народження вчора був, а ви всі про нього забули, – розгублено відзначила Марія.

– Ваша мама дні переплутала, ось і засмутилася завчасно, – пояснила сусідка.

Усі дружно посміялися, старша донька наказала мамі йти в хату одягатися, бо зараз усі разом вони поїдуть у місцеву колибу, щоб гідно відзначити це свято. Не хотіли діти, щоб мама в такий день весь час біля плити простояла і з тарілками носилася.

– І ви, тітко Любо, збирайтеся. З нами поїдете святкувати, у нас бус великий, місця всім вистачить, а мама радітиме вашій присутності.

Марія вийшла з хати, вона так принарядилася, що виглядала років на 10 молодшою за свій вік. А може то щастя так її молодило?

– Мамо, тут дечого не вистачає, – сказав син і протягнув Марії невелику коробку. – Ось, це наш подарунок, приміряй.

Марія відкрила коробочку і побачила дуже красивий золотий хрестик з ланцюжком.

– Дякую, діти, у мене такого ніколи не було, – зі сльозами на очах промовила Марія.

Коли свято завершилося, діти зробили мамі ще один неабиякий сюрприз – сказали, що залишаються ночувати у неї, бо завтра їх чекає одна важлива справа, вони будуть ставити пам’ятник татові, який давно замовили і він уже готовий.

Марія почувалася безмежно щасливою. В хаті було дещо тісно, але так тепло вже давно не було.

Мурчик знову зайняв своє улюблене місце на столі.

– Так от хто винуватець усього цього! – здогадалася внучка Марії. – Мурчику, зізнавайся, це ж ти перекинув листок в календарі і змусив бабусю сумувати?

Усі знову дружно посміялися. Тепер все стало на свої місця. Просто Мурчик мимоволі допоміг дітям влаштувати сюрприз для мами, бо свято і справді вдалося на славу.

Джерело