Щиро кажучи я отак завжди собі думала, що мій син з дружиною куплять собі окрему квартиру – і все, закінчаться наші біди, адже жити разом з невісткою, я вам скажу, все ж дуже непросто.

Я планувала, що вони, врешті, скоро з’їдуть від мене, заживу я спокійно собі, як нормальна людина.

Але, насправді, ділі ще гірше стало, чого я вже зовсім не очікувала.

Я їм навіть гроші свої власні додала, у мене багато не було, але якась частина вартості квартири, вже їм легше.

Спочатку я своєму синові з його дружиною якийсь час у себе дозволила пожити.

Потім будинок здали в експлуатацію, діти ключі отримали від квартири своєї, а переїжджати не збираються, адже моя невістка хоче ще в мене пожити, говорить:

– Хочу, щоб у новій квартирі у нас все нове було! Не хочу переїжджати на пусті стіни і кімнати, де немає всього готового для комфортного життя.

Мої діти завжди економити обіцяли, говорили, що ще трішечки поживуть у мене, і вже тоді точно з’їдуть у своє власне житло.

Відтоді вже два роки ніяк на речі та меблі син з невісткою зібрати не можуть.

Все нове та дороге подавай їм. Абсолютно.

І мого їм навіть не потрібно.

Справа в тому, що коли вони обоє стали жити зі мною, я спеціально для них купила дороге нове ліжко. А тепер кажу, що їм його віддам, нехай забирають, з’їжджають від мене. Так невістка каже, що вже воно немодно. Шафа? Мотлох, даром таке добро не приймуть.

– Мені чоловік все нове купить, не хвилюйтеся за нас! І ліжко з ортопедичним матрацом за сучасним стилем, а не наше старе!, – постійно наголошує мені дружина сина.

До цих пір купує. З технікою дітям родичі допомогли. Скинулися на найнеобхідніше. А їм все мало і мало.

Звичайно, якщо холодильник – то за 20 тисяч, пральна машина – за 15. А ще телевізор, мікрохвильова піч, посудомийка. Не вистачило.

І стоїть та вся техніка в коробках посеред їх порожньої квартири і досі. Два роки вже майже стоїть. А кредит за неї платити треба. От тобі економія така, не зрозуміла для мене.

В домофон о третій годині ночі до нас телефонують – це їжу їм привозять, невістка дуже любить щось смачне замовляти на дім. В відпустки скрізь їздять, раніше літали, де вже тільки вони не були. Вона на манікюр ходить. Волосся фарбує.

Одне добре – ремонт в своїй квартирі вже хоч зробили. Не до вподоби їй в інтер’єрі від забудовника жити. Я сина рік майже не бачила.

Він з роботи – на квартиру: фарбував, клеїв, все сам там робив, дуже старався. З квартири – на роботу: на все це заробляти.

А невістка Надія мені постійно каже, що це я винна: ​​не навчила сина заробляти, так би він заробив чимало грошей і заплатив би за ремонт сам.

Золота медаль, червоний диплом, хороша робота, перспективи. Йому тридцяти ще немає, а він отримує в три рази більше середньої зарплати по регіону. Чому я його ще не навчила?

Це не невістка, а чорна діра якась: що не дай, все мало, мало, мало. Я така здивована її вимогами.

А колись, я пам’ятаю, ще, як тільки вони одружилися і стали жити в мене, як Надія раділа коли я їм ліжко нове купила.

Правильно люди кажуть: зростають доходи – зростають витрати. І апетити, як на дріжджах.

Раніше як було: допоможе мені, картоплю почистить, підлогу протрете, Надія завжди старалася допомогти мені чимось. А як ключі від власної квартири отримала – все, зовсім іншою людиною стала:

– Своє прибирати буду. Ми тут тимчасово! Самі розумієте, що ви тут лише господиня, – щоразу пригадує мені.

Синові моєму надією заборонено давати гроші мені на оплату комунальних послуг. Економія у них, для себе, мовляв, гроші відкладають лише. Але потайки дає син якусь копійку все ж мені, щоб дружина не знала, адже всі комунальні оплачую я сама. Вибачається він. Очі в сторону відводить.

Сам син мене вже просить почекати трішки. Не вийде у них орендувати житло і за їх квартиру платити. Спосіб життя міняти не хочеться, адже Надія звикла до безбідного життя.

Тепер моя невістка без меблів хороших і дорогих жити невістка не хоче, а дешеві теж їй не потрібні, тільки все найкраще хоче.

Так досі нічого і не куплено нового, і грошей немає, бо жити хочуть на широку ногу.

А я мовчу. З останніх сил. Шість років у себе вдома терплю, по засіках нашкрябаю терпіння ще на рік. Не більше. Так їм і сказала: вже два роки житло ваше простоює, а ви у мене живете і не подобається вам тут нічого. Усе!

Я допомогла, як та чим могла. Ще трохи почекаю – і нехай йдуть з миром і живуть.

Невістка сказала, що рідного сина я на вулицю жену, совість всю з віком втратила. А звідки їй узятися, якщо по краплині цідили і цідили?

Надія зараз всім родичам дзвонить, скаржиться на мене постійно. Женуть її на вокзал, каже. Життя не дають.

Все одно не повірите. Скажете, що я погана. Сама винна. Впустила її до себе. Допустила таке ставлення в свою сторону. Гонор свій показую. Дні рахую.

А я сама, чесно кажучи, ніколи не думала, що буду рахувати дні в очікуванні спокою.

Я простягнула їй руку допомоги, а вона все забрала і ще просить.

Я просто хотіла бути доброю свекрухою. Що я зробила не так?

КІНЕЦЬ.