– Невістка якось хмурилася, усім своїм виглядом мені кисляк демонструвала, але мовчала, а тут сваха висловилася, мовляв, я як собака на сіні, сама не живу і молодим не даю. Отака я, виявляється, поганка.

-А Ти? не змінила свого рішення? – питає Тамару Сергіївну подруга

– І навіть не збираюся, я прямо сказала, що моя квартира нікого з них не стосується. Син не вимагає, мовчить, а ці куди лізуть? І навіть як би син не мовчав би, то й що? Нічого б не змінилося, — знизує Тамара Сергіївна плечима.

– Справа не в моїй жадібності, не в тому, що я боюся за свою дорогу квартиру чи ремонт у ній. Хоча дісталося мені те й інше дуже непросто.

Свого 28-річного сина я ростила з 5 років одна. Чоловік був міський житель, я приїхала навчатися з далекого села. Шлюб дав тріщину, квартира була чоловіка, куди йти з дитиною? Пішла в нікуди — на оренду.

Просто і в батьківській родині на неї особливо ніхто не чекав, та й повертатися побитим собакою до рідного села не хотілося.

Довелося мені активно “ворушити лапками”, працювала на двох, а то й на трьох роботах, збирала, відкладаючи кожну копійку, міняла орендовані квартири, обираючи варіант не завжди зручний, але дешевше. До 11 років сина я в’їхала-таки в однокімнатну, через 5 років поміняла її на двокімнатну, розплатилася з іпотекою кілька років тому.

Заради більшого заробітку йшла працювати на шкідливе виробництво, вибивала з приставів аліменти, які колишній чоловік платив із великим небажанням — треба було виживати.

Наразі мені 56 років, на пенсію я вийшла 3 роки тому, достроково, маючи шкідливий стаж. Відразу я влаштувалася підробляти вже на скромну зарплату, півтора року я не працюю і… не живу у своїй квартирі.

– Я ж перед виходом на пенсію й ремонт зробила, і техніку майже всю змінила. А як інакше? На кого сподіватись? Все життя розраховую тільки на себе. Це тільки останні півтора року я відпочиваю, а так, ти ж пам’ятаєш, як я орала. І на старість у мене небагато, але відкладено.

Відкладене я відмовилася дати сину з невісткою на старт, коли майже 3 роки тому син одружився, до себе пустити молодих теж відмовилася, хоча свати активно натякали. Я сама змогла купити житло і стати на ноги, маючи дитину, чому ж двоє молодих людей не зможуть?

Головне не поспішати з дітьми, працювати та все буде. Невістка моя, у нашому місті навчалася, познайомилася із моїм сином, вийшла заміж. Нині молода родина житло винаймає. І, як я спостерігаю запалу ні в сина, ні в його дружини працювати більше немає.

– Кожен працює на одній роботі, майже 3 роки разом, а ніяк не подужають іпотеку. Так, зараз складно, але починати треба з малого, не обов’язково брати трикімнатну велику. Почали б з однокімнатної на околоці. Але й на неї треба заробити, а перенавантажуватись ніхто не хоче.

Я кілька років тому несподівано влаштувала своє особисте життя: зустріла чоловіка, він вдівець, дорослі діти живуть окремо, у чоловіка власний будинок за 30 кілометрів від міста.

Якийсь час ми зустрічалися, з’їздили разом у відпустку, проводили разом вихідні та свята, а півтора року тому я звільнилася та переїхала за місто до співмешканця. Розписуватись ми не збираємось нікому з нас це не потрібно, чоловік ще працює, а я із задоволенням живу сімейним життям.

– У молодості було ніколи, – каже Тамара подрузі. — А зараз дуже непогано ми живемо. Порозуміння є, навожу затишок, за квітником влітку доглядаю, приймаю знаки уваги, подруг, ось, нових завела. Чим погано? Не такі ми й старі.

Двокімнатна квартира у місті стоїть закрита та порожня. Кішка переїхала зі мною до чоловіка, квітів кімнатних було небагато, їх сусідці віддала на утеплену лоджію. Здавати квартиру та отримувати гроші можна було б, але… шкода власного ремонту.

– Сьогодні все чудово, а завтра? Раптом щось не влаштує, розбіжимося і вовтузься тоді з квартирантами, з наслідками їхнього проживання? Не хочу. Тут взяла речі та приїхала. Зручно. Т і смертні ми всі, у чоловіка мого спадкоємці є.

Іноді, рідко, але все ж таки, я у квартирі можу залишитися на ніч. Одна або зі співмешканцем, наприклад, магазинами гуляли затримались до темна вирішили не їхати за тридцять кілометрів, ночували у квартирі, навіщо тягтися кудись у ніч.

Але невістці та її родині моя порожня квартира не дає спокою. Невістка ще півтора року тому просилася:

– Пустіть мамо, так ми накопичимо на своє житло набагато швидше.

– Не хочу, – відверто тоді я сказала дружині сина. Пояснила твердо та коректно, чому саме.

Але здається, що мене не зрозуміли.

– Це ж треба, свекруха живе за містом, квартира стоїть порожня, навіть не здається в оренду, не приносить грошей, а невістка з рідним сином по клоповниках втридорога туляться. Виходить, що ні собі, ні людям чи що? Гаразд квартиранти, а син із нареченою що кримінального можуть зробити у квартирі? – обурювалася сваха.

Сваху я взяла в облогу жорстко:

– Не твоя це справа. А то виходить із серії: “Ми обов’язково допомогли б, але нам допомогти нічим”.

Невістка на мене скривджена — грубо я її мамі відповіла, та й так, справді порожня квартира стоїть, могла б допомогти молодим.

– А я не за ремонт боюся. Мені взагалі нема чого боятися саме тому, що я не пускаю до квартири сина з дружиною. А пущу і що? Вони й так живуть не напружуючись, а якщо не треба буде знімати, то взагалі розслабляться. Дитинку спланують, з дитиною ж я їх точно на вулицю не вижену.

Ой, я знаю, як розмірковує дружина мого сина. І потім, зараз я приїжджаю рідко, але до себе, а тоді я приїжджатиму в сім’ю сина. Воно мені потрібне? По одній половині ходити, підлаштовуватись? Нехай заробляють самі та й крапка.

Що скажете? Ви б у такій ситуації дітям допомогли? Пустили б жити їх у свою порожню квартиру чи ні? Чому?

КІНЕЦЬ.