Я була в захваті від юної і дуже скромної дівчинки. Вона видалася мені такою скромною і милою. 

Я точно знала — це ідеальна дружина для мого синочка. 

Як же я помилялася! Такої нахабної і ледачої невістки ще пошукати треба!

Одразу після весілля молодята заявили, що вирішили придбати невеликий будиночок з нами по сусідству. Я була на сьомому небі від щастя.

Вже уявляла собі, як дружно і мирно ми житимемо.

Діти завжди будуть нас підтримувати, і ми з Василем ніколи не відчуватимемо себе самотніми.

Але не так все сталося, як гадалося.

– А навіщо? У вас своя територія, а в нас з Остапом своя.

Ага!

Ще б вона вміла “своєю територією” розпоряджатися по-людськи.

Ви уявіть собі! Вона на городі квіти посадила! Та яка ж гарна господиня таке вчудить?! Ні, щоб огірочки, помідорчики засіяти. Тішила б мого синочка домашніми натуральними овочами, а з жоржинок, яка йому користь?!

Пробувала поговорити з сином, але все марно.

– Остапчику, чого нам з вами відділятися одне від одного?! Ти дурниці дружини не слухай, який там особистий простір?

У нас все спільне має бути!

– Ні, мамо, Аліна права. Ми ще молоді. У нас свої правила життя.

Така тепер у нас молодь.

– Сину, ти б тоді хоч своїй дружиноньці сказав, щоб боки не відлежувала на сонечку, а по хаті щось робила.

– Не пхай носа, куди тебе не просять. Алінка втомлюється на роботі.

Сидіти і тикати кнопочки в комп’ютері — то дійсно багато розуму треба!

Після тієї розмови невістка привезла майстрів з міста.

Огорожа між будинками стала вдвічі вища і вдвічі товстіша. 

А ми, між іншим, не чужі одне одному люди.

Маю на материнський контроль повне право!

Вчора молоді смажили шашлики. Прийшли і нас запросити — я навіть в їхній бік не поглянула.

– Ірино Степанівно, не ображайтеся Ви так.

Я просто хочу жити своєю головою, а не Вашою.

Ходіть до столу.

Ні слова нахабі не мовила. Чоловік, зрадник, пішов на гостину. А я сиділа весь вечір і закипала від злості.

Хіба я не права?!

Чи підтримуєте Ви Ірину?

КІНЕЦЬ.