Поряд зі мною мешкає моя сусідка Валентина. У нас дуже хороші стосунки, ми справжні подруги. Постійно спілкуємось, завжди усім ділимось. Чотири роки тому вона втратила чоловіка.

Вони з Романом виховували двох синів. Діти вже давно мають власні сім’ї. Старший син живе за кордоном, а молодший Андрій переїхав у місто. У Андрія є власні діти син та донька. Батько перед смертю подбав, щоб молода сім’я мала власне житло й придбав їм однокімнатну квартиру. Тому Валентина могла за це не хвилюватись.

Жінка звикла до сільського життя. Вона непогано справляється у своєму чималому будинку, має невелику земельну ділянку, де вирощує власну городину. Здавалося, чого ще хотіти. Аби тільки діти частіше в гості приїжджали й не забували про матір.

Нарешті дочекалась. Приїхали усією сім’єю, та не просто так, а із серйозною пропозицією. Я про все знаю не з чуток, бо Валентина після від’їзду дітей, першими ділом пішла до мене, щоб порадитись, як правильно вчинити. Син пропонує їй продати будинок, а гроші поділити.

– А де ж мені тоді жити?,- запитала розгублено жінка.

– Ти сама вирішиш. Можеш у мене, а як хочеш, то Віталік тебе до себе забере. Житло – взагалі не проблема. Без даху над головою точно не залишишся,- відповів Андрій.

– Сину, не ображайся, але я доживатиму віку у своєму домі. І маю на це свої причини.

Одним словом, син з невісткою не почули того, на що розраховували й поїхали незадоволені. Мені стало цікаво, що це за причина, про яку говорила Валентина. Вона відповіла:

– В теорії, звісно, чудово жити поряд з дітьми. Але доки я можу сама про себе дбати й бути для них чимось корисною. Але ж я не молодшаю. З часом їх почне дратувати моя присутність. До того ж невістка ще на весіллі сказала, що не бачить свого життя в одному будинку з батьками. Вона хоче бути господинею у своєму домі. Тоді ким там буду я? Варіант переїзду за кордон я взагалі не розглядаю. От і вийде, що втративши власний дім, стану нікому не потрібним тягарем. Колись вони зрозуміють моє рішення.

Я вислухала подругу й можу підписатись під кожним її словом. Знаю безліч історій, коли діти забирали до себе когось із батьків, а потім через якісь непорозуміння відмовлялись дбати про них. Дехто з тих старих доживав віку в будинку для пристарілих, а дехто взагалі на вулиці опинявся.

Можливо й Валентині колись буде потрібна опіка дітей. Ось тоді хай забирають її до себе, а будинок продають. Але доки вона ще спроможна про себе подбати, не варто щось змінювати у житті родини. Життя зі старими батьками не настільки легке, як може здатись.

КІНЕЦЬ.