— Ти не забув, Андрію, що сьогодні останній день, коли ти в мене живеш? – запитала Наталя.

– Як останній день? – здивувався Андрій. – Чому останній день?

— Бо так, — відповіла Наталя. — Місяць, який я тобі дала на пошуки житла після нашого з тобою розлучення, минув.

— Як швидко час біжить, — задумливо промовив Андрій. — Ось уже місяць минув, як ми розлучилися.

— Розлучилися ми рік тому, коли я сказала, що тебе більше не люблю. А місяць тому ми розлучилися.

– Нехай так. Але весь цей час я любив лише тебе, Наталочко. Тільки тебе. І весь цей час я був вірний тобі. В мене нікого не було.

— І навіщо ти так себе мучив?

— Тому що я сподівався, що ти одумаєшся і ми знову будемо разом. Я й зараз тебе люблю. І я, як і раніше, зберігаю тобі вірність.

– Даремно зберігаєш. Щоб завтра вранці твого духу в моєму домі не було. Бачити тебе вже не можу. Даремно я тебе пошкодувала. Треба було зразу тебе вигнати, а не чекати стільки часу.

– Але я ще нічого не знайшов, Наталя. Мені нема де жити. І я прошу, ні я благаю тебе…

— Це не мої проблеми, — байдуже відповіла Наталя.

— Як не твої? – обурився Андрій. — А чиї, цікаво знати, проблеми? Адже я батько двох твоїх дітей, Наталко! Не виженеш ж ти мене на вулицю?

— Вижену.

– Але що скажуть діти?

— Діти ще малі. Говорити не вміють.

— Але колись вони виростуть і навчаться говорити!

— Коли виростуть, скажуть, що їхня мама вчинила правильно.

– Ні, Наталко. Ти глибоко помиляєшся, якщо так думаєш. Наші діти спитають у тебе: «Де їхній тато?» А тобі нічого їм відповісти.

— Мені буде що відповісти. На той час я знайду їм іншого тата.

— А ти подумала, як буде дітям, якщо їхнім татом стане чужий дядько?

— Наші діти будуть щасливими.

– Тим більше!

— Що тим більше? – не зрозуміла Наталка.

— Якщо у наших дітей все буде так добре, дай і мені ще трохи пожити в тебе. Я обіцяю, що знайду квартиру. А зі свого боку я обіцяю зберігати тобі вірність.

– Навіщо мені тепер твоя вірність? Що мені з нею робити?

— Хоч би місяць, Наталко.

– Ти нормальний?

– Ну, тиждень. Один тиждень.

– Ні. Я ж сказала.

— Куди ж я піду, Наталко?

— Та йди ти, куди хочеш.

– Я нікуди не хочу. Я тебе люблю. І я вірний тобі.

– А я тебе не люблю! – нагадала Наталя.

– Нехай так. Але мені без тебе сумно. Я не можу без тебе. І якщо ти думаєш, що в мене є хтось, крім тебе, то помиляєшся.

– Я нічого такого не думаю. І мені абсолютно все одно, чи є у тебе хтось чи ні.

– І правильно, що все одно. Правильно, що не думаєш про мене погано, Наталко. Тому що в мене немає нікого. Я – вірний колишній чоловік, Наталя. Іншого такого ти не знайдеш. Такі, як я рідкість.

— Ти вже втомив мене своєю вірністю, колишній чоловік. Як ти не можеш зрозуміти, що я тебе не люблю. Ми вже давно чужі один одному люди.

– Чому ти мене розлюбила? Тобі не подобається, скільки я заробляю, так? Обіцяю заробляти більше!

— Та мені все одно, скільки ти заробляєш.

— Ти мене розлюбила, бо я негарний? Я стану гарнішим. Ось побачиш. Все в моїх силах.

– О-о, як ти мені набрид!

— Ти не можеш мені пробачити, що рік тому застала мене вдома з тією дівчиною? Але я присягаюся, Наталя, що не любив її жодної миті. Я навіть її імені не знаю. Віриш? Ми познайомилися на корпоративному вечорі, а далі все було, як у тумані. Але з того часу, я присягаюся, я тобі жодного разу не зраджував.

— Коротше, Андрію, я зараз їду. І якщо вранці я побачу тебе тут, нарікай на себе.

– Ні, Наталко.

– Що ні?

– Нікуди я не поїду. І нічого ти мені не вдієш. До поліції звернешся? А я скажу, що ти вдома не ночуєш. Залишаєш дітей самих і йдеш невідомо куди. Скажу, що ти погана мати. Що тебе треба позбавити батьківських прав?

– Це не правда!

– Згоден. Але вони цього не знають. І повірять.

— Я скажу, що це брехня!

— А я скажу, що то гірка правда. Так, Наталя, так. Так і скажу. А як ти хотіла? Ти мене за мою вірність на вулицю женеш, а я мовчати повинен? Не мовчатиму. Не дочекаєшся. Все скажу.

– Що все?

— Скажу, що коли ти нетвереза ​​приходиш додому, я мушу ховати від тебе дітей.

— Але ж колись правда з’ясується.

– Згоден. З’ясується. Колись. Тільки коли це ще буде, Наташенько! Може, за рік, а може, і за два. А може взагалі ніколи! І весь цей час я житиму тут. Зрозуміла? Ось так ось. І розмова на цьому закінчена.

— Але…

— Закінчено. Я сказав. І більше, щоб не чув від тебе, що мені кудись там треба з’їхати.

— Значить, по-доброму не поїдеш?

– Ніяк не поїду. Ні по-доброму, ні по-поганому. Тому що я люблю тебе. І я тобі вірний навіть за таких обставин. І скажи «дякую»! А якщо в чомусь і винен перед тобою, то своєю вірністю я викупив усі свої помилки.

Наталя посміхнулася. А незабаром приїхала поліція, і вірний колишній чоловік змушений був залишити квартиру, де не був зареєстрований. Йому довелося їхати до своєї мами, де був зареєстрований він та його діти.

Андрій, як і обіцяв Наталі, намагався переконати панів поліцейських у своїй правоті.

— Панове, як же так? — палко казав Андрій, тремтячими руками збираючи свої речі. — Ви ж не знаєте всієї правди. А я вам зараз розповім.

І Андрій розповідав поліцейським про безвідповідальну поведінку своєї колишньої дружини, яку вона демонструвала у той час, як він зберігав їй вірність.

Але, на подив Андрія, поліцейських його розповідь не зацікавила. Поліцейські сказали, що обманута у сподіваннях колишня подружня вірність — це не в їхній компетенції. І порадили Андрію звернутись із цією проблемою до суду.

КІНЕЦЬ.