“Невдалий вибір її сина” – саме так я почувалася в цій хаті з перших днів. Мама Юри, пані Катерина, поводилася так, ніби її життя втратило сенс з появою мене. А все тому, що Юра колись був одружений з Оксаною, якої раптово не стало… Моя свекруха досі не може відпустити пам’ять про неї. – Віро, може, ти хоч навчишся так готувати деруни, як це робила Оксана? – продовжила свекруха, ігноруючи прохання сина

– Як ти смієш так поводитися, Віро? – різкий голос свекрухи відбився від стін нашої вітальні. – Ти знову зіпсувала вечір, а могла б хоч трохи дотримуватися прикладу Оксани!”

Ці слова прозвучали настільки голосно і низько, що я мало не впустила тарілку з канапками. Якби в цю мить вимкнули світло, то я б не здивувалася: емоційна буря вже вирувала в моїй душі, тож розряд блискавки був би цілком доречним. Але світло не вимкнулося, і я помітила, як Юра, мій чоловік, ніяково переводить погляд з мене на матір.

– Мамо, давай без цього сьогодні, – сказав він, намагаючись знизити градус напруги. – Сьогодні ж наш маленький сімейний вечір, а ти знову…

“Невдалий вибір її сина” – саме так я почувалася в цій хаті з перших днів. Мама Юри, пані Катерина, поводилася так, ніби її життя втратило сенс з появою мене. А все тому, що Юра колись був одружений з Оксаною, якої раптово не стало… Моя свекруха досі не може відпустити пам’ять про неї.

– Віро, може, ти хоч навчишся так готувати деруни, як це робила Оксана? – продовжила свекруха, ігноруючи прохання сина.

Я стисла в руках серветку так, що вона мало не розірвалася. Чесно кажучи, я була на межі. Скільки можна слухати, що попередня дружина в усьому була кращою?

– Ви ж прекрасно розумієте, що я не Оксана, – промовила я, намагаючись приховати хвилювання за рівним тоном. – І я не хочу бути нею. Я – Віра. Маєте прийняти це.

Катерина лише пирхнула, зітхнула і вийшла на кухню, демонстративно грюкнувши дверима. Я подивилася на Юру – він винувато опустив очі. Мовчання зависло над нашою компанією, наче хмара, яка в будь-яку мить могла вилити на нас холодний дощ.

Мені боляче: я відчувала, ніби змагаюся з примарою Оксани, яку ніколи не знала особисто, але яка мовби постійно присутня поряд. Сімейні свята перетворилися на мінне поле, де кожен крок загрожував феєрверком у вигляді зневажливого порівняння з “ідеальною попередницею”.

Пізніше того ж вечора ми з Юрою залишилися самі. Я закінчувала мити посуд, коли він підійшов і обійняв мене за плечі.

– Пробач, я сам не знаю, як із цим впоратися, – прошепотів він. – Мама була дуже близька з Оксаною. Часом здається, що вона й досі не відпустила її…

– А я? Я для твоєї мами хто? – не втримала я роздратування. – Вона взагалі бачить у мені людину?

Юра лише важко зітхнув. Не хотів ображати матір, але й розумів, що мені болить.

Наступного ранку мені довелося знову зіткнутися з реальністю. Юра пішов на роботу, а я відчула дивний неспокій. Чомусь здогадалася, що свекруха може прийти “на чай” без попередження. І мої передчуття справдилися – близько одинадцятої ранку пролунали знайомі кроки за дверима. Через кілька секунд я почула стукіт.

– Заходьте, – сухо запросила я, намагаючись не показувати емоцій.

Катерина з’явилася на порозі з невеличкою торбинкою. Видно, що й сама не знала, як почати розмову. Я приготувала собі і їй чай, сподіваючись хоча б на нейтральне спілкування.

– Віро, – мовила вона, сідаючи за стіл.

– Хотіла з тобою поговорити.

– Я слухаю, – відповіла, дивлячись прямо в її очі.

– Ніби й не хочу тебе ображати, але ти мусиш зрозуміти, що в мене болить серце за Оксану. Вона була чудовою людиною.

– Знаю, – кивнула я. – Чудово розумію біль утрати. Але навіщо мене порівнювати? Це робить всім тільки гірше. Юра між двох вогнів, я з кожним разом відчуваю все менше бажання приходити на ваші родинні зустрічі…

Катерина важко зітхнула:

– А ти подумала, що мені теж важко? Всі кажуть: “Відпусти минуле”, але ж ти не знаєш, як це – втратити невістку, яку сама любила, як дочку.

На кілька секунд я збентежено мовчала, бо не очікувала почути, що свекруха сприймала Оксану настільки близько. Так, вона втратила не лише “дружину Юри”, вона втратила дорогу людину, з якою ділила всі родинні моменти.

– Співчуваю вашому болю, пані Катерино, – тихо сказала я. – Але ж я теж потребую прийняття. Мені дуже прикро, що ви не бачите в мені людину, з якою можна порозумітися.

Свекруха опустила голову, додаючи ложку цукру в свій чай. Було видно, що їй непросто визнавати, наскільки далеко зайшла ця ситуація. І тут вона промовила речення, що геть вибило мене з рівноваги:

– Я не впевнена, що ти була кращим вибором для Юри, – сказала вона прямо. – Можливо, це несправедливо, але я досі вірю, що ніхто не замінить Оксану.

У цей момент я зрозуміла, що саме час назвати речі своїми іменами.

– Для вас я лише невдалий вибір вашого сина, – підсумувала я ті слова, що крутилися в мене в голові. – Але ж ви й самі знаєте, що мені доводиться в усьому “дотягуватися” до його покійної дружини, яку ви ідеалізуєте. І повірте, така роль – не з приємних.

Свекруха на мить затихла, тримаючи горнятко в руках. Здавалося, вона не чекала, що я настільки відверто висловлюся. Після цього почала щось казати про те, що “час лікує всі рани” і що, можливо, згодом усе налагодиться. Я не знала, чи це справжній намір розібратися, чи просто чергова фраза, аби зняти з себе відповідальність.

Коли ми допили чай, я провела її до дверей. Атмосфера здавалася трохи легшою, ніби частина тяжкості вивільнилася разом із нашою розмовою. Проте колючі зауваження, я була певна, нікуди швидко не зникнуть.

– Дякую, що знайшли час, – сухо сказала я, хоч відчувала, що поки ми тільки на початку великого шляху порозуміння.

Ввечері Юра знову мене обійняв на кухні.

– Як пройшла розмова з мамою? – запитав він.

– Нелегко. Але, здається, щось зрушило з місця. Вона принаймні почала визнавати, що її біль за Оксаною впливає на наше з тобою життя. Тепер питання – чи хоче вона щось змінювати?

– Я хочу, – прошепотів Юра. – І зроблю все, щоб ти відчувала себе щасливою і бажаною в нашій родині.

Мені було приємно почути це, хоч далі на нас чекали непрості часи. Я відчула, що потребую не лише його підтримки, а й розуміння з боку свекрухи. І якщо ми всі не навчимося говорити один з одним відверто, то залишимося в замкненому колі порівнянь, ображеностей і мовчазної напруги.

А тепер, дорогі читачі, мені цікаво почути ваші думки. Як, на вашу думку, варто поводитися з людиною, що відмовляється відпустити минуле? Як знайти баланс між шаною до пам’яті близької людини та потребою будувати нові щасливі стосунки? Чи можливо взагалі перестати порівнювати “теперішніх” і “минулих”?

Джерело