З Павлом ми познайомились ще коли навчалися в університеті.

Він на два роки старший за мене за віком.

Ми зустрічалися з ним два роки, все добре було у нас, а згодом вирішили одружитися.

Але я не подумала б навіть, що мене так не полюблять в родині Павла.

А вся справа в тому, що я з бідної багатодітної сім’ї, ніколи не думала, що це може бути проблемою такою.

Свого батька я не пам’ятаю взагалі, на жаль, він просто залишив нас коли я була ще зовсім маленькою дитиною.

На той час в моєї матері залишилося четверо дітей на руках.

А ще через кілька років вона, дуже несподівано для нас усіх, занедужала і її не стало, на жаль.

Нас виховували дідусь з бабусею.

Вони нас теж не дуже любили, щиро кажучи, постійно говорили, що їм з нами важко.

Тому все я робила сама, що було в моїх силах.

Жили ми тоді всі разом на пенсію і наші дитячі виплати, які невеликі були, їх, іноді навіть не вистачало на хліб.

Школу я закінчила на відмінно, і вступила до університету на державне навчання.

Там я і зустріла свого майбутнього чоловіка Павла.

Коли Павло покликав мене заміж, я була на сьомому небі від щастя, адже розуміла, що моє життя зміниться на краще.

Мріяла я про про справжнє весілля, білу святкову сукню, про сумісне щасливе життя.

Але не все складається так, як би нам того хотілося.

Коли наречений запросив мене познайомитися з його мамою і татом, я дуже хотіла сподобатися їм, адже розуміла, що то будуть мої свекри, а з ними краще бути в гарних стосунках нам.

Як тільки ми ступили на поріг його батьків, мені майбутня свекруха прямо в очі сказала, щоб я не марнувала свого часу та часу її сина, і йшла з їхнього дому.

Їм не потрібна така бідна невістка, яка не рівня для їхнього сина, а я саме така.

Я була настільки здивована в той момент, що просто не знала куди йти.

Через два місяці після гостини до батьків Павла, ми з ним розписалися.

Весілля ми не робили, грошей не було і допомогти не було кому, хоча батьки Павла мали можливість, але організовувати синові весілля зі мною вони не збиралися.

Ми вирішили просто скромно посидіти та відсвяткувати цю подію.

Я все ж надіялась, що батьки мого чоловіка передумають, прийдуть і просто попросять вибачення за свою поведінку.

Я не розуміла, чому вони так ставляться до мене, адже вони ж мене зовсім не знають, як людину.

Якщо якась людина родом з бідної сім’ї – це ж нічого ще не значить.

Я стараюсь для їхнього сина як можу – готую, перу, я хороша господиня і дружина.

Я вважаю себе непоганою господинею, хоч ми й живемо в орендованій кімнаті, але все ж, я стараюся дуже.

Але батьки Павла так і не з’явилися в той день.

Мені звісно було прикро за нас обох.

Невже свекрусі було настільки принципово, щоб дружина для його сина була лише з заможної сім’ї, невже вона не розуміла, що щастя зовсім не в цьому, за гроші хорошого сімейного життя не купиш.

А на другий день, мати Павла зателефонувала до нього, і сказала, щоб він більше не приходив до них і не просив про допомогу, що вони ніколи не приймуть таку невістку як я.

Пізніше я дізналася, що моя свекруха просто знайшла для свого сина зовсім іншу дружину, яка була з заможної сім’ї і дуже подобалася їй, а я, напевно, всі плани зіпсувала їй.

Свекруха моя виправдовувалася перед людьми через те, що не спілкується зі мною, говорила, що я не з хорошої сім’ї, причарувала, що поряд зі мною він буде жити в бідності й в нас ніколи не буде нічого.

Після закінчення університету, ми з Павлом вирішили і виїхали за кордон працювати.

Там і залишились.

Зараз в нас ростуть двоє чудових діток Миколка і Світланка.

Недавно ми придбали собі власний будинок, на який чимало років відкладали кошти, адже обоє багато працювали і відкладали кожну копійку, економлячи на всьому.

В обох є хороші машини, хоча не дорогі, але нам аби зручно було і з дітьми поїхати кудись легше.

Якось свекруха намагалася телефонувати нам, попросити вибачення, мовляв, помилилася хотіла як краще для всіх.

Вона просила привезти внуків познайомити їх з дідусем та бабусею.

Але мій чоловік, навіть для мене дуже несподівано, відповів їй, що нічого йому від неї не потрібно, та й онуки до неї не хочуть, вона далека для них людина.

Павло сказав, що вона спочатку запитала б чи онуки хочуть бачити її і дружина, вона ж стільки років не хотіла бачити їх.

Мені шкода свого чоловіка, адже з батьками краще жити мирно і спілкуватися, а ми зараз від його батьків відвернулися.

Але хіба Павло не правий?

КІНЕЦЬ.