— Так вийшло, що в Яни та Миколи з батьків залишилися тільки мами. Батька дружини не стало через рік після весілля дітей, батька чоловіка – півтора року тому.

Обидва – досить пізні діти. Мамі Яни в рік появи доньки на світ, було 34 роки, мамі Миколи – 38. У шлюбі подружжя вже 17 років. Є син, підліток, йому 13 років. Яні цього року виповниться 40.

Життям своїм подружжя задоволене. Майже. Є житло, робота, відносний матеріальний достаток. А майже – тому що в юності мріяли, що матимуть двох чи трьох дітей. І ресурси теоретично для цього є. Були. І матеріальні, і фізичні. Але…

— У нас обидві мами як діти, – зітхає Яна.

– Моя після того як не стало батька взагалі якось розгубилася. Начебто була доросла самостійна людина, жила, бюджет сім’ї в руках тримала, чоловіка якось навіть спрямовувала в житті, це я про батька. А тут – бац – усе, нічого сама не може.

Ні зробити, ні вирішити. Елементарні питання у неї стали викликати паніку. Прийшли газовий лічильник перевіряти, я пам’ятаю, а вона мені дзвонить: «А раптом це бандити?».

Проблемою стало мамі раптом сходити до лікаря одній: а раптом там оголосять діагноз як у тата. Проблемою стала купівля одягу: ти, донечко, сходи зі мною, я нічого не розумію в якості. Яна нервувала: то прекрасно розбиралася у всьому, а тут перестала розуміти?

Звісно, донька чудово знає, що це мама таким чином увагу до себе привертала, було сумно, самотньо й одиноко, хотілося «на ручки». Але злило це жахливо: у них із чоловіком життя кипить, треба на ноги вставати, кар’єру зробити, а тут мама з дзвінком: їй здалося, що у квартирі пахне газом, нехай зять приїде і понюхає.

Багато було нервів, потім якось подружжя прийняло ситуацію, змирилося. Особливо важко Яні дався декрет. Дитя малесеньке, температура під 40, молоко прийшло, а замість маминої допомоги – дзвінок: їй здалося, що в неї серцевий напад.

— Ні, швидку викликати не стану, якщо ти не приїдеш, боюся. Приїжджай. Не знаю як, але мені дихати нічим, мені дуже погано, можливо, я навіть тебе не дочекаюся, – шепоче мама трагічно.

— І що, дитину, що кричить, під пахву, саму хитає, таксі викликала і полетіла, – згадує Яна.

– Приїжджаю, а в мами опалення ввімкнене на повну котушку, у хаті спека дика, звісно, дихати нічим.

— А я не здогадалася, що це просто спекотно, – мовить мама на закид доньки.

– Ну вбивай мене тепер, що ж. Усе одно це не життя, раз доньці єдиній не до мене.

— У мене немовляті 6 днів, мамо, звісно, мені поки що ніби й не до тебе, – нервувала Яна.

А в мами сльози з горошину. Ну що, періодично подібні ситуації траплялися, в результаті у Яни син – з 4-х місяців на штучному вигодовуванні.

Відтоді, звісно, і мама стала трохи спокійнішою, і Яна з чоловіком притерпілися. Але ресурсів на маму йде багато. І моральних, і матеріальних: ліки, платні прийоми, оплата того, оплата того, супровід мами на день народження її сестри в іншу область, бо хоче дуже поїхати, але боїться їхати одна.

— А тепер ще й свекруха почала проробляти ті самі штуки, – каже Яна.

– Тільки-тільки від моєї мами відійшли. Тепер чоловік серед ночі зривається і їде до мами, бо щось їй здалося. І просить мене до лікаря свекруху записати, відпроситися і піти з нею. Раптово забула жінка як це робиться, ага. Таке відчуття, що з моєю мамою вони просто змагаються.

Подружжю нікому делегувати турботи про батьків хоча б частково: вони – єдині діти. Яна і Микола чудово бачать, що їхній син набагато самостійніший і більш пристосований до життя. І вже давно. Але… батьків не вибирають, а саму можливість мати дітей – дуже навіть.

Давно ще, коли синові було два роки, Яна дізналася, що чекає другу дитину. Зраділи, поганих думок навіть не було. Але в мами почалося чергове загострення діабету, Яна носилася по лікарнях, нервувала, адже вдома була ще й дитина маленька. У результаті дитину вони втратили. Тоді ж було ухвалено рішення: все, у них буде тільки син. Більше вони не потягнуть матеріально і морально.

— І чим далі, тим гірше, – каже Яна.

– Тепер свекруха. А неминуче настане момент, коли мами й самостійно жити не зможуть, і щось треба буде думати й вирішувати кардинально. Ну які тут діти? І потім, мені майже сорок, я вважаю, що термін минув. Чоловікові 42 роки. Тепер уже онуків будемо чекати.

Як на гріх, мама останнім часом частенько порушує це питання, мовляв, зараз і пізніше жінки це роблять, ось вона свого часу не побоялася, дала життя Яні і не шкодує зараз. Але ж її теж називали старою по тим міркам і косо на неї поглядали.

— Змарнуєш зовсім час і так і залишиться в тебе тільки один син, – повчально повторювала літня жінка. – Знаєш як я шкодую, що не подарувала тобі сестричку чи брата? Отож бо, треба ще малятко, у вас усі можливості для цього є.

Нещодавно Яна просто не витримала. Вона якраз привезла мамі продукти, сиділа і вимірювала тій тиск, а то в мами «мушки в очах», а та завела пластинку про другу дитину, що вона шкодувала і Яна пошкодує.

— Та не пошкодую я, мамо, – в серцях відповіла донька.

– Не побажаю я нікому такої долі – літніх батьків на шиї. Добре мені, думаєш? Я скакала до тебе з немовлям. Я дитину втратила, коли в тебе проблеми були. Так, мамо, я була в положенні. Два місяці, і його не стало, тому що нерви струною натягнуті.

У нас з чоловіком ви зі свекрухою – як діти. І морально ми не потягнемо більше, і матеріально.

Так, не хочу сідати на шию молодшого сина на пенсії.

Усе, закінчили розмову.

— А що мені треба було сказати, – каже Яна.

– Так, жорстоко вийшло, мама про це не знала, але і я не з каменю.

Мама спочатку очима кліпала, потім сльозами заливалася, а зараз не дзвонить сама, не бере слухавку. Онукові відповідає, що в неї все нормально, просто вона не бажає нікого турбувати, мовляв, віддасть Богу душу й сама. Самостійно, так би мовити.

Тепер Яна почувається ще й винною: нагрубила рідній людині. Але і злість теж відчуває: як не крути, а найближча людина все ж псувала її життя, нічого з цим тепер не вдієш.

КІНЕЦЬ.