Я, правду кажучи, дуже довго сумнівалася, перш ніж писати про своє життя сюди, але дні минають, а спокійніше мені не стає, не можу сама все владнати. Дуже хочу поділитися з читачами та читачками своєю проблемою, щоб на душі стало легше.

Напишу трішечки про себе, для розуміння всієї ситуації, яка спіткала мене зараз.

Я мама двох діток, маю хорошого і турботливого чоловіка, про такого кожна жінка мріє у наш час. Живемо ми не шикарно, але маємо власну квартиру, хороший автомобіль, можемо дозволити собі раз у рік поїхати на відпочинок за кордон, гарно провести час, відпочити.

Чоловік мій Анатолій отримує зарплату 15 тисяч гривень, а я трохи менше – 9 тисяч. Але для нашого невеличкого містечка це досить добрі гроші, такі зарплати у нас отримують далеко не всі.

Одним словом я вважаю свою сім’ю зразковою, і для мене сім’я – найбільша людська цінність, яку потрібно плекати та берегти, адже лише від цього залежить просте людське щастя.

Нещодавно я дізналася, що чоловік моєї подруги їй зраджує. Все сталося через те, що якось я сама зустріла його з тією жінкою в магазині, вони разом купували якісь продукти. З побаченого і почутого я зрозуміла, що вони десь разом живуть, орендують якусь квартиру.

Оксану я знаю ще зі школи, ми з нею добре дружимо багато років, тому я не могла це просто так залишити. Після тієї, несподіваної для мене, зустрічі я зателефонувала її чоловікові і він мені зізнався в усьому, але сказав, що розчарувався в тій жінці і вони вже більше не зустрічаються, розійшлися кожен своїм шляхом.

Він зрозумів, що то була помилка, просив нічого не говорити Оксані.

Я й промовчала. Бо боялася, якщо я скажу своїй подрузі правду, яку я нещодавно дізналася, то вони розлучаться і я зруйную їх сім’ю. А я не хочу бути причиною їх розлучення, вирішила – нехай все йде, як мало бути, так, ніби я нічого не бачила, як доля назначила їм.

Але минуло трохи часу, а я не можу дивитися Оксані в очі, постійно відчуваю перед нею свою провину. Якийсь такий тягар на душі, що не передати словами, наче я завинила перед нею. Можливо, я негарно вчинила.

Останнім часом я навіть рідше стала з нею спілкуватися, не телефоную, сухо говорю з нею, адже розумію, що вона мені довіряє, а я вчинила, можливо, не по совісті.

Порадьте мені щось, бідь ласка, бо важко на душі, непросто з цим жити. Як правильно вчинити? Можливо, можна щось змінити поки не пізно? Чи варто мовчати і далі?

Фото ілюстративне.

Джерело